Песимістична комедія у стилі "Президент"

Автор: Максим Равреба

«У нас багато такого, що мене не влаштовує як громадянина - у нас багато песимізму. Включаючи який-небудь канал - хтось захворів, щось десь відвалилося, падає і так далі»

Віктор Ющенко

Ні, ви це серйозно, що здатні що-небудь розібрати в українській внутрішній і зовнішній політиці? Справжня історія - це, як правило, висока трагедія. Вона пишеться кров'ю мучеників і героїв. А потім повторюється у вигляді... Новітня історія України - це навіть не фарс. Не комедія ситуацій і не мильна опера. Тут музичний вступ - не ревіння, яке пригнічує потужністю та скорботою. Не стрімкі вибухи потужного захоплення, що переймає дихання та що обпалює. Шум людських діянь, тужливий крик «навіщо?», несамовиті пошуки відповідей і знаходження. Ні. Музикою тут - гукання групи «Гринджоли», клоунські кривляння Михайла Поплавського.

Що здатен зрозуміти в політиці власної держави громадянин України, підмитий повінню в селі Олешів на Прикарпатті, відправлений у відпустку за свій рахунок робочий у Маріуполі, засипаний у саморобній «копанці» шахтар на Луганщині, житомирські діти, які зростають, не знаючи, що таке гаряче водопостачання? «Маленькі українці», змерзлі під сирим грудневим вітром, інфіковані телеканалом «Інтер», розорені падінням курсу гривні, налякані світовою фінансовою кризою, заховали останні долари у пропахлі нафталіном плетені бабусині шкарпетки.

Як пояснити, чому «помаранчерві» за чотири роки стали зовсім схожі на афганських талібів, котрі зруйнували статуї Будди в Баміані? Ющенко, схожий на грамофончик, що безперервно говорить, змінюючи на телевізійних екранах Тимошенко, остаточно затьмарив останню.  Вирішив Шевченку ліквідувати російськомовні телеканали. «Руйнівникові пам'ятників» Вовкуну дав право вилучати з бібліотек «комуністичну та шовіністичну» літературу. Спершу взялися за Булгакова, Маяковського та Гайдара. Тишком-нишком знесли пам'ятник Косіору в Києві. "Довічний черговий" по СБУ Наливайченко загрожує розігнати русинські організації.

Як розібратися в поточній ситуації, якщо українські лідери дуже часто «звертаються до народу» і зовсім не дають прес-конференцій? На прес-конференції можуть поставити незручне питання. Але представники преси, розчавлені жахом перед масовими звільненнями та закриттями ЗМІ, таких запитань порушувати й не збираються. Наприклад про те, як так вийшло, що компанія «Росукренерго», про вилучення якої з «газової» схеми говорила прем'єр Тимошенко, існує й надалі. Причому не просто існує: Україна їй винна за газ!

Прискіпливий журналіст неодмінно запитав би: так до чого була ця показушна телевізійна лайка про ціну російського газу та український борг за паливо? А ні до чого. Якщо доскіпатися й думати своєю головою, а не слухати телевізійних звернень прем'єра, то стає ясно, що слова Тимошенко - пустий звук. Гра слів. Юлія Володимирівна вустами вірного «Нафтогаза» заявляє, що перед «Газпромом» боргів немає. У відповідь Степан Гавриш з обличчям, схожим на шкіряне портмоне, розповсюджуючи запах солдатського ременя, проскрипів, що винен уряд і винен «Газпрому». Це логічно: адже «Росукренерго» - його «дочка». На це «Нафтогаз» сказав, що не винен нічого.

Як тут голові не запаморочитися: як наслідок після цього бардаку з'ясовується, що Україна все-таки винна за спожитий газ. Загнаний у кут уряд визнає це і, незважаючи на відсутність парламенту, обіцяє розрахуватися до 1 грудня. Але й це виявляється брехнею. Наступного дня повідомляється, що сплатять лише борг за вересень. А сьогодні стало відомо, що грошей немає і на це: просять відстрочення. Усе це зрозуміло та пояснимо. Щорічно наші відносини з «Газпромом» будуються за такою схемою.

Ми споживаємо російський газ, восени починаються переговори про постачання наступного року, Київ ввічливо просять сплатити за вже доправлене паливо. А тут починається найцікавіше. Традиційне. Київ, стаючи у третю позицію, гордо заявляє про відсутність боргу перед Росією. Кілька днів Москва звичним рухом зашкарублого чиновницького щелепно-лицевого апарату пережовує це. Потім випльовує звичну погрозу: з нового року відключимо газ! Ціну на паливо за несплату зробимо по 400 доларів! І Тимошенко змушена послати гінців на Москву із проханням не подавати до суду.

У принципі схема звична - так було й за часів Кучми. Але вмів «дідусь» знаходити спільну мову з Білокам'яною. Де сиротою прикидався, де активами розраховувався. Інша справа - «помаранчеві революціонери» з їхньою переконаністю, ніби весь світ їм винен! Ці, з манерами досвідчених терористів, беруть у заручники родичів кредитора. То телеканали відключать, то дискусію про Чорноморський флот позпочнуть, то прикордонний стовп на косі Тузла замість підмитого водою встановлять. Цих панів не впіймати: аж занадто вже слизька публіка.

Юлія Тимошенко, стаючи прем'єром, пообіцяла, що за два роки виплатить борги за вкладами в Ощадбанку СРСР. А якщо не виконає - піде у відставку. Я тоді, коли вона це пообіцяла, будучи людиною далекоглядною, зметикував, що відтіля, відколи вона обіцяла, до президентського терміну якраз два роки. Отже й у відставку буде якраз, аби в президентське крісло перестрибнути. Сплинув час. Усім бажаючим видали по тисячі гривень. Але про «розрахуватися», природно, і мови бути не може! Як там говорив Уленшпігель мешканцям міста, яким пообіцяв полетіти, стрибнувши з даху? «Я думав, що один дурень у цьому місті, але бачу, що дурнів значно більше. Як же я полечу, якщо у мене немає крил?»

Отже, ви говорите, що повірили Тимошенко? Ні? Але тисячу гривень узяли. Це по-нашому. Ще Тимошенко обіцяла, що переможе за півроку інфляцію. Повірили їй? Подолала вона інфляцію? Сказала, що подолала? Так, пам'ятаю - сказала. А потім, коли їй вказали, що інфляція буде величезна, сказала, що тепер головна причина інфляції - падіння курсу гривні, за яке відповідальність несе голова Нацбанку Стельмах. Викрутилася? До теми долара - гривні я ще повернуся, звісно. Останнє про Юлю. Тепер вона обіцяє, що подолає фінансову кризу. Правильно: за два роки! Що там у нас через два роки? Ви знаєте? Я ні.

А, може, все-таки повіримо нудному Миколі Азарову, який запевняє, що уряд Тимошенко - банкрот? Може, включимо здоровий глузд і зрозуміємо, що Тимошенко - лише амбітна жінка, оточена ревнивими чоловіками. Що вона сама розгублена, тому, щоб не втратити обличчя, намагається застосовувати єдиний можливий в умовах, коли немає грошей, засіб - популізм. Наприклад, як і під час передвиборної кампанії, вона взялася за публічне пропагандистське підписання меморандумів із працівниками різних галузей. Пропагандистський ефект величезний, але від цього нічого не змінюється.

Тепер про доларову лихоманку. Усі пам'ятають, що влітку долар «схуднув», і це чомусь збіглося з відпускною кампанією. І особисто я пам'ятаю, що вже влітку турфірмам було відомо про те, що в жовтні долар коштуватиме шість гривень. Із цим все зрозуміло. Але я про інше. Про слова та справи. Отже.

Нацбанк ще позаминулого тижня зрозумів, що йому не втримати курсу. І він тепер більше шести. Просто на НБУ не стали звертати уваги. Не утримавши курсу, представники Інститутської у прямому ефірі всеїдних телеканалів порадили не скуповувати долари. Але на ці поради всім було наплювати, адже готівкові долари вже були відсутні в обмінних пунктах у всіх областях. Тоді Нацбанк ставить курс у залежність від міжбанківського, який на той час просто галопував. Але чомусь курс обмінників досі не збігається з міжбанківським. На минулому тижні психологічна позначка в 7 гривень за долар була подолана та пішла до восьми. Нацбанк здався, скасувавши обмеження на ринку готівкової валюти взагалі.

Віктор Ющенко, про якого думали, що Володимир Стельмах - його людина, знову-таки в телевізійній проповіді на ICTV погрожує. Пропонує якийсь свій погляд на ситуацію на валютному ринку. Але його вже ніхто не слухає. Отже про те, що Президент Ющенко більше нікому не президент, можна здогадатися, просто вийшовши на вулицю та глянувши на обмінні пункти. Так і є: нічим він не управляє.

Що стосується Віктора Ющенка, то в Україні завжди любили високих, красивих, освічених вихідців із селян, які досягли в місті такого положення, щоб більше не працювати фізично. Сьогодні всі розуміють: не варто сприймати їх серйозно в політиці. Розуміють, але поки нічого не роблять. Адже Ющенко хоче бути президентом серйозно. Гіпотетична ситуація. Ну тоді варто поміркувати.

У світі криза. Про це сьогодні говорять усі. Говорить Юлія Тимошенко, щоб зберегти за собою прем'єрське крісло. Говорить Віктор Ющенко, тому що він завжди повторює те, про що теревенить Юлія Тимошенко. Говорять працедавці, аби під цим соусом заощадити на зарплатах і преміях. Говорять директори великих підприємств, щоб, вдаючи з себе сироту, виторгувати пом'якшення податкового преса, отримати (якщо дадуть) державну субсидію.

Приклад знаменитого НЗФ. 1 листопада завод зупинився. Вірніше, оголосив про те, що зупиняється. Оголосив голосно. Із прес-конференцією «генерального» місцевому телебаченню. Минув місяць. Ні, минуло півмісяця. Пільг немає, дотацій немає, грошей немає. І, яке диво! НЗФ знову працює. Правда, тихо, без «пресухи».

Криза, про яку теревенять усі, - це не зовсім проста криза. Почнемо з того, що на Заході вона зовсім інша. Це криза фондових ринків, із чого, власне, все й почалося. Скажіть, ті, хто вірить у балачки Президента і прем'єра, які ще півроку тому навіть не заїкалися про жодну кризу та бубніли з телеекранів про зростання ВВП, в Україні є фондові ринки? Якщо ви думаєте, що є, то помиляєтеся: в Україні немає фондового ринку. Відповідно, немає жодних підстав для кризи західного типу. У нас немає підстав для кризи.

Ви можете заперечити: а як же закриття заводів, зростання курсу долара, втрата збуту для українських підприємств? Хороше запитання. Я вже показав на прикладі НЗФ, як «закриваються» підприємства. Сьогодні така пропагандистська кампанія з гучним закриттям, яке «зіпсованим телефоном», спотворюючи первинний сенс, дублює преса, переслідує дві мети. Перша: щоб, не доведи Господи, тебе не прийняли за «процвітаючого» та не обклали «продподатком». Друга: може в бюджеті є якийсь фонд на такий випадок. Тобто для підтримки вітчизняного виробника: раптом «обломиться»?

Усе цілком логічно. Ось тільки у держави грошей немає. Держава - банкрот. Усе програно в політичних чварах, піар-кампаніях тощо. Що не розпиляли, те поцупили. І лише величезним, жирним шматком дивиться на гостей розкладений у центрі столу кредит МВФ. Свіжесенький. Та от лихо, стежить за ним Вашингтон, як за нецілованою дівкою. Але ж, де наша не пропадала? Думаєте, не розпиляють? Ще й як розпиляють!

Але ринки збуту, скажете ви? А що не так із ринками? Ринки - вони скрізь ринки. Вони не лише на Заході, але й на Сході. Тут ми маємо результат бездарної зовнішньої політики «помаранчевих». Їхнє маніакальне прагнення зруйнувати все, що пов'язує з Росією. Неначе здійснюючи помсту за якусь давню несплачену образу, Київ помстився своїм власним співвітчизникам. Приклад? Просто: на Заході криза - його ринки втрачені. Для такого випадку МУДРЕ керівництво має «запасний аеродром» - беручи участь у СНД, ЄЕП та інших організаціях, якими опікується Росія. Переорієнтовуючи експорт на внутрішній ринок, на ринок СНД. Але все це «помаранчеві» знищили у своєму божевільному прагненні на захід.

Для чого ющенківська Україна лізе в ЄС і НАТО? Що вони можуть нам дати? У них є нафта, газ, ринки збуту для наших товарів? Нічого цього Євросоюз дати не може. Він сам цього потребує. Болгари, чиї продукти були такі бажані за будь-яким радянським столом, плачуть: їхні консервовані овочі НІКОМУ в Європі не потрібні! Чи є ілюзії щодо України? Так куди веде країну Президент, який під час передвиборної кампанії говорив про диверсифікацію можливостей? Хіба суперечить ідеї незалежності України замовник вітчизняних товарів, розташований у Росії чи Білорусі? Але ж ні. «Помаранчевим» потрібно було завалити участь у ЄЕП, СНД заради чого? Заради щоденного камлання на кшталт: Україну готові прийняти в НАТО, Саакашвілі  домовився про новий статус Укаїни та Грузії в Євросоюзі.

Є і третя сторона: криза, про яку говорить Ющенко, швидко знижує ресурси розвитку, можливості виживання. Спонукає владу до концентрації ресурсів, мобілізації їх на головних напрямах, до централізації економіки та політики. Саме так чинять Америка та Європа, націоналізуючи підприємства і банки, підсилюючи державне регулювання економіки й політики. Водночас пан, прости Господи, Ющенко, з телеекранів тьохкає солов'єм, сподіваючись на вільний ринок, на вільне підприємництво, яке, поза державною опікою, запхнуло світ у катастрофу.

З іншого боку, Росія, яка укріплює владу по вертикалі та по горизонталі, пропонує реформи політичної системи країни, і не просто пропонує, але має потенціал для реалізації. Запроваджує регулярні звіти уряду перед Думою, примушує зажерливих московських політиків їздити по стійбищах Туви, переконуючи мисливців і риболовів, що вони - люди їхнього племені. Приймає новий "Закон про партії", що припускає обмеження партійних лідерів кінцевими термінами перебування у владі, що змусило понервувати навіть Жириновського та Зюганова. Виправлений "Закон про вибори" передбачає роздавання обмеженої кількості мандатів партіям, що програли. Хіба ж не так, що дізнавшись про це, русофобам і прихильникам теорії про те, що Україна - Батьківщина слонів, доведеться замислитися. Принаймні про те, що якщо «москалі» такі погані, чому ж ми - такі хороші? Ющенківське твердження «ми - не хохоли» звучить, звісно, гордо, але ж тоді виходить, що й росіяни - не «москалі». А от із цим в Україні багато хто не згоден.

Чому я досі не пригадав спікеріаду, або відставку Тимошенко, або дострокові вибори? Тому що сьогодні це вже смішно. Смішно, якби не було так сумно, дійсно. Із цього приводу згадується недавнє захоплення мусульманськими бандитами заручників у Мумбаї. Нам стало відомо про те, що серед них є і громадяни України. Причому не абстрактні, а наші знайомі. Після того, як ми їм зателефонували, наша тривога посилилася. Людина була дійсно там і не могла говорити. Щоб не підставити його своїми дзвінками, я подзвонив у Міністерство закордонних справ.

Додзвонившись, сказав, що маю конфіденційну інформацію щодо громадян України. На іншому кінці дроту спочатку здивувалися, потім трубку взяла людина «у зв'язках із пресою». Інформацію про співвітчизника співрозмовник сприйняв спокійно. Головне, що його хвилювало, - відзвітувати, що прес-служба вже видала прес-реліз. Мовляв, читайте наш сайт. Коли чиновник зрозумів, що ми його чиновницькими справами не переймаємося, що ми хочемо поради, як допомогти громадянинові України, який потрапив до лап терористів, то порадив... подзвонити йому в захоплений готель, дати телефон українського консульства, розповів, як на сайті МЗС знайти цей телефон.

Ви уявляєте собі? Людина в натовпі інших заручників чує курликання мобільного телефону. Ризикуючи отримати кулю, бере трубку:

- Алло, це я, з Києва.

- Тільки швидше.

- Коротше, дзвони консулові до Бомбея за телефоном... Ща... Запиши! У тебе ручка є?

Уявили собі цю картину? Яка ввічлива тиша!