Пляма Горбачова на лобі Ющенка

Автор: Максим Равреба

Ви пам'ятаєте, як розпався Радянський Союз? Імперія, яку створювали незліченні покоління людей, що жили до нас, зметена з карти світу і знов відновлена більшовиками. Яка підносилася багровою кремлівсько-цегляною громадою посеред земної кулі. Саме так, як це було зображено на гербі СРСР. Про те, що цій державі може настати кінець, могли думати тільки фантасти. І провидці. Колосальна держава здавалася непорушною, але всередині вже відбувалися процеси розкладання і розпаду. Організм Червоної Імперії, що явив свою ідею, свій вектор з таємничих глибин всесвіту, захопив спочатку одну шосту планети, а після приростав все новими територіями, неофітами, послідовниками і співчуваючими, виявився вразливим до звичайних земних бактерій.

Країна, яка ще не знала, що хвора, вже покривалася хворим рум'янцем, здригалася від  перших нападів ознобу, який вважала за простий протяг, відчувала легку ломоту в суглобах. Ми пам'ятаємо перші боязкі зібрання вільнодумців на головних площах наших міст, від Тверського бульвару в Москві до площі Жовтневої революції в Києві. Тихі, полохливі, підозрілі, вони з'явилися з тіні кухонь, півтонів курилок. Збиралися групами, обговорюючи чергову публікацію «Самвидаву», статейку в журналі «Огонек», інтерв'ю в передачі «Взгляд». Сперечалися, знижуючи голоси при згадці Сталіна, Леніна, Берії, підозрювали в кожному незнайомому перехожому агента КДБ.

Ці тоненькі струмочки – продукт відлиги, зливалися в потоки, ті у свою чергу – в бурхливі річки, які з ревом мчали, заливаючи вільний простір, змітаючи все на своєму шляху. Ми пам'ятаємо перші несанкціоновані всесильною державою мітинги в Степанакерті під гаслами «Ленін, Партія, Горбачов». У Москві демонстрації плямистих, як саламандри, афганців змінив галасливий, як цирк-шапіто, Демократичний союз. У Києві помаранчеві каски шахтарів змішувалися із зелено-тризубими кашкетами «вояків» УПА. Голоси над площами ставали все могутнішими, агресивнішими. Зарокотали, наказово загукали, закартавили мегафони. Тексти вже не вдягалися в безпечно-лояльну риторику. Не приховували свого різко негативного ставлення до наявного  режиму.

І ніхто не помітив, як посеред Хрещатику, на непарній стороні площі Жовтневої революції, поряд зі скульптурною групою, яка символізує жовтневий переворот, під червоними гранітними прапорами статуї Леніна виросло наметове містечко. Його мешканці, які називали себе студентами, чиї голови на знак голодування були перев'язані білими пов'язками, говорили вже іншою мовою, ніж інші жителі Києва, які вважали себе громадянами Червоної Імперії. Називали площу «Майданом», вимагали відставки чинної влади, виходу УРСР зі складу Радянського Союзу. Ця мирна демонстрація, будучи ніким не зупиненою, розросталася. Наметове містечко акумулювало енергію розпаду, народжуючи протуберанці антирадянських демонстрацій, метеорити суспільних зборів, вибухи захоплень вищих навчальних закладів. Вони псували поверхню Червоної планети, розколювали, викликаючи тріщини, заглиблюючи і розширюючи.

Енергія розпаду охопила всю територію СРСР. І ось вже на околицях імперії запалали перші сполохи громадянської війни. Різанина в Сумгаїті, погром у Ферганській долині, вірмено-азербайджанський озброєний конфлікт, введення військ до Прибалтики, «війна злодіїв у законі» в Тбілісі. І весь цей час, поки околиці імперії стрясалися від того соціального тиску, який їх переповнив, у центрі, в Москві, основних учасників політичного процесу ніби охопила апатія. Правець. Боротьба за владу. Сильний, агресивний лідер Російської Федерації  вириває кермо державного управління у того, хто слабіє, у поміченого трупною плямою розпаду «президента СРСР». Дві сили, за якими стояли послідовники: похмура консервативна радянська номенклатура – за Горбачовим, каламутне, живе, кипляче ліберальне вариво бізнесменів, злодіїв, цеховиків, діячів культури – за Єльциним.

Вони не бачили, не могли, не хотіли бачити ті деструктивні процеси, якими була охоплена країна. Коли влада на рівні керівників областей, союзних і автономних республік почала виступати, як самостійна сила. Почала шантажувати багатобунтівний центр. Загрожувати блокадою, припиненням постачань палива, електроенергії, продовольства. Завмирала без нагляду з центру економіка. Пустіли полиці магазинів, мерзнули кілометрові черги за хлібом, м'ясом, горілкою. Вмирало виробництво, і шахтарі, які при СРСР були серед найбільш високооплачуваних працівників, вже не стукали касками на головних площах столиць, але шикувалися по коридорах, по стінках заводо- і шахтоуправлінь в очікуванні завезення зарплати. Ті ж, хто обслуговував "надбудову", – вчителі, лікарі, письменники, учені – ті взагалі на задвірках "блошиних" ринків з мізерним товаром, серед якого саморобна горілка, сірники, цигарки "Беломорканал", господарське мило, баночки, з недопалками, нагадували засуджених до розстрілу.

Загальне зубожіння викликало смертельну апатію в суспільстві. Залишалося все менше сил на вуличні мітинги і процесії. Але навіть замерзаючи у своїх остигних квартирах,  відключених від газу і опалювання, жителі СРСР, як зомбі, продовжували невідривно спостерігати за телевізійним екраном, де кривлялися і корчилися чудовиська від політики. Горбані і велетні, карли і ліліпути. Звідки продовжували мчати тужливі недорікуваті тексти останнього Генсека ЦК КПРС. Набір слів, позбавлений сенсу і змісту, як і вигляд пустого вождя, який продукував ту саму порожнечу. Отже одного прекрасного дня сотні мільйонів співвітчизників, їхні окам'янілі, підсвічені блакитним кольором екрану очі осяяв короткий спалах вибуху, що став передвісником неземного грому, під гуркоти якого всі ці нескінченні, як лад кільватера в кожному радянському місті, «хрущовки», «чешки», «сталінки» разом з мешканцями занурилися в киплячу чорну вируючу воду.

Енергія розпаду не є некерованою стихією. Сьогодні вона поставлена на службу людині і виконує бойові завдання разом з іншими знаряддями руйнування. Її потоки, направлені на мету, несуть руйнування і смерть сильніше, ніж атомна бомба або касетна термоядерна боєголовка. Вона знищує цілі держави, сварить цілі народи, впливаючи не на матеріальні об'єкти, але на свідомість і підсвідомість мешканців атакованих територій. Переписує свідомість людини від дитячих спогадів до генетичної коди. Плутає думки, підміняє поняття, замінює справжні цілі фальшивими міражами, рідну мову – незнайомою мовою. У результаті будь-хто, кого торкнулася ця смертоносна субстанція, не просто стає жертвою: він радісно прагне до краю прірви. Тому що летіти вниз легше, ніж вгору.

Ці руйнівні технології застосовували і після 1991 року. Наприклад, коли потрібно було стерти з політичної дошки Леоніда Кучму. Тоді в 2004-му Майдан знову став місцем, де було розбито наметове містечко, яке виробляло енергію розпаду. Змівши невпевненого державного лідера, зануривши його епоху на дно бездонного болота, звідки, борсаючись, ось уже чотири роки не може вибратися вся країна. Сьогодні настав час Ющенка. Саме проти нього розвернулися стовбури організаційної зброї.

Сьогодні вже пізно сподіватися на демократичні інститути: вибори і перевибори, консультації і переговори. Київ 2008 року перетворився на Москву 1991-го. Місто охоплене політичною боротьбою за владу. Але вже не двоє, а ціле сонмище лідерів намагаються вирвати один у одного кермо, не підозрюючи, що воно давно зламане і нічим не управляє. Політичну систему України немає сенсу реанімувати. Вона б'ється в конвульсіях, і їй навряд чи потрібний шприц з адреналіном – швидше, лопата могильника.

Страшні ознаки некерованості процесів вже видно не тільки політологам. Їх бачать всі, починаючи від вантажника в Ялтинському гастрономі до офіцера прикордонної служби. «Народний президент», який слабішає, сам оголяє регіони, закликаючи лукавих губернаторів на свою боротьбу то з Тимошенко, то з Януковичем. Ті селянською інтуїцією відчувають, як звільняються з кожним днем все більше і більше від контролю з центру. Починають поводитися все більш самостійно, упевнено, починають плисти проти течії.

Але їм не утримати стихії. Глибоко в надрах суспільства тліє незадоволеність, яка переростає у гнів. Роздратованим жителям регіонів, знову кинутим державою напризволяще, не потрібний такий Київ. Не потрібна така столиця. Щодня в Україні зупиняються декілька заводів-гігантів. І тисячі їх працівників залишаються без роботи. Когось відправляють в неоплачувану відпустку, комусь уполовину знижують зарплату, хтось, як у радянські часи, їде прибирати картоплю, щоб хоч чимсь прогодуватися взимку. Багато хто з цих людей голосував за Ющенка. Багато хто стояв на Майдані. Але замість яскраво-помаранчевих міражів вони побачили, як розпадається той світ, який з такою працею відновили після хаосу розпаду СРСР.

Щодня десятки тисяч людей стають матеріалом для прийдешнього соціального конфлікту. Робочі з підприємств, які зупиняються. Випускники шкіл і вищих навчальних закладів, у яких немає перспективи, для яких немає і не передбачається роботи. Гастарбайтери, витиснені світовою кризою назад в Україну. Усі ці посудомийки з Португалії, прибиральники фруктів з Італії, двірники з Голландії – усі вони повертаються у свої Івано-Франковськи і Львови, Ужгороди і Перечини. Усі вони вливаються в мільйонні армії соціального конфлікту.

Не в змозі зрозуміти, чому раптом, відразу стало так погано після того, як було так стерпно. Нерозуміння переростає в глухе роздратування, гнів. Незадоволеність ситим, сліпим, зайнятим лише собою Києвом виливається у ворожість до всього іншомовного, інославного, іноплемінного. І ось киплять пристрасті в Підкарпатті, розбуджений, який до цього часу спав, іфрит русинського сепаратизму. І вже українці, які так пишаються тим, що у своїй історії були не тиранами, але жертвами тиранів, отримують статус «колонізаторів» і «пригноблювачів». І ось вже Олег Тягнибок – останній романтик «інтегрального» націоналізму – стає на бік «метрополії». Вимагає замкнути у в'язницю учасників русинського «сойма», не розуміючи, що таким чином лише грає роль тигра, якого мисливець підманює прив'язаним козеням, націливши в його загривок стовбур організаційної зброї.

Народ України відчуває присутність енергії розпаду, подібно до того, як людина відчуває наближення серцевого нападу, гіпертонічного кризу або інсульту. На підсвідомому рівні. Про неї говорить влада, яка породжує безперервну склоку. Про неї говорить ефір всеукраїнських телеканалів, який звів людину до рівня тварини. Злочинні державні чиновники, які тупо, боязко, по-холуйськи намагаються витіснити з країни мову, якою говорять мільйони співвітчизників. Про неї говорять безперервні поїздки Президента України зарубіжними країнами, те, що він вже намагається управляти країною з-за кордону. Він видає укази з Італії, відповідає Юлії Тимошенко з Туреччини, дізнається про життя країни, дивлячись телевізор у Вашингтоні.

Нікого не обманює офіційна пропаганда, яка намагається перетворити чергову поразку на перемогу. Там суцільні невдачі. Зовнішня політика Ющенка розгромлена на всіх напрямах. Ціна російському газу, статус Керченської протоки, острови Зміїний, демаркація сухопутного кордону з Росією. Внутрішня політика «помаранчевого» президента – це суцільна ганьба. Голову держави вже ніхто не слухає, він нічим і ніким не управляє. Указ про розпуск Ради не діє: з тим же успіхом Віктор Ющенко міг би підписати рулон туалетного паперу. Порушення кримінальних справ проти великого бізнесу (наприклад, нафтотрейдерів) ніхто не боїться: за роки правління «помаранчевих» не було доведено в суді жодне звинувачення, з якими йшли до влади «жовто-гарячі».

Я не знаю, що Президент Ющенко робить у ці хвилини. Можливо, сидить в одній з офіційних резиденцій біля намальованого пейзажу, на якому «садок вишневий коло хати». Може, удосконалює рамкове бджільництво, прикритий від розсерджених комах і катастрофи, яка насувається, маскою з чорного тюля. Піднесемо ж до його сонного вуха один документ і зачитаємо:

«Коли довгий ряд зловживань і насильств, який незмінно підлягає одній і тій самій меті, свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, скидання такого уряду і створення нових гарантій безпеки стає правом і обов'язком народу».

Так говорить Декларація незалежності, прийнята Конгресом США. Країни, на яку Ющенко, його ковалі і вольні каменярі перековують Україну. 

Серед вихорів енергії розпаду, якими пронизано сьогоднішнє українське життя, серед маразму і хаосу київської політики, серед кістяних постукувань дятла Балоги, посвистів півчої Тимошенко, хропінь хижого Януковича починає щось дивно ворочатися і похрюкувати. Раптом Тягнибок стає державником, намагається «обрізати» кримський і русинський сепаратизм. То Черновецький стає державником, натякаючи на те, що перетворить Україну на один гігантський Київ. То Гриценко стає державником, опираючись знищенню залишку армії – гаранта цивільного світу. А Луценко давно вже державник – все прораховує, де ж центр у лобі в Ющенка, на якому все більше проступає синюшна пляма Горбачова.

Що ж там хрюкає, піднімається з-під опалого листя, здіймає на горбу гниле коріння? Може, кабан диктатури або все та сама облізла свиня демократії?