Оранжевий захід

Автор: Максим Равреба

 Палає страшний, на весь горизонт захід «ери Ющенка». Ери оранжевої революції - великого обману, блефу, піару, промивання мозків, спритного ґешефту, що робить з політичних невдах мільярдерів. Замість «десяти кроків назустріч людям» - повзучи назад, у 1991 рік. До розпаду і розвалу. Замість сильної армії і позаблокового статусу - потішне військо безквартирних офіцерів і місце в будці біля закритих воріт НАТО. Замість «демократичного капіталізму» - наростаюча корупція і безвладдя «новоукраїнської шляхти», що робить Верховну Раду схожою на польський Сейм часів розділу Польщі. Замість реформи охорони здоров'я - суцільний гепатит і поголовна вакцинація. Замість подвоєння ВВП - гризня Черновецького і Луценка.

У результаті країна нагадує не панно «Квітуча Україна» під стелею вестибуля Ради. Швидше вона схожа на погану фотографію з дембельського альбому. Плоску, як цигарковий папір, як тінь пролетівшої мухи. Сказати, що ситуація загрозлива - нічого не сказати. Україна, ведена «революційними» вождями, котиться вниз. З прискоренням, страшно розгойдуючись, подібно до «трамвая смерті» у Дніпродзержинську 2 липня 1996 року.

У політиці, економіці, у всіх галузях все очевидніший хаос. Так у глухому мулистому вирі велика риба піднімає на поверхню гнилу муть, в якій не видно саму рибу, а тільки тінь її страшного тулова. У сьогоднішньому, явному часі визріває інше, неявне. Так у «брежнєвському» Радянському Союзі визрівала «епоха Горбачова». Так і в Україні Ющенка смутно простежується прийдешній розвал.

Українська влада новітнього часу повторює в квадраті те, що вже відбувалося тут в епоху князів і гетьманів. Жоден персонаж на Печерську не підходить під образ  державника. Який здатний утихомирити амбіції більшості політичної еліти, подавити тих, хто не здатний до конструктивної роботи. І, нарешті, покликати за собою великим державним проектом. Тому що підтримка стабільності доходів «середнього класу» в наші дні не є ні метою, ні засобом.

Навпаки, бачимо в двох українцях сто гетьманів. Какофонія центрів впливу, коли ніхто не знає, що відбувається за стіною. Велика комунальна квартира - ця українська політична еліта. Ця «влада», яка не в змозі звести жодного заводу, створити ні єдиної наукової школи.

Українська влада сьогодні стурбована лише одним - відтворенням себе самої, свого ненаситного шлунку, загребущих рук, брехливого язика, і боязкої жорстокості негідника, який боїться покарання. Всі при владі думають про одну тільки перспективу. Про 2009 рік. На лобах Балоги і Тимошенко, на гульфиках Луценка і Януковича пульсують електронні цифри, вказуючи, скільки залишилося до фатальних президентських виборів.

Свого часу Америка зубастим ротиком Кондолізи Райс заборонила Кремлю змінювати Конституцію - перетворювати Росію з президентської республіки в парламентську. Вашингтону відомо, в що виливається «демократія сеймиків» у країні, яка володіє ракетними військами стратегічного призначення. І Путін, і його наступник Медвєдєв отримали «золотий ярлик» на велике князювання. Американці розуміють, що Росія - імперія просторів, що містять природні ресурси, неприборкані народи і ядерну зброю, - не може існувати без сильної центральної влади.

Інша справа - Україна. Україна для Америки - це в першу чергу боротьба за спадок СРСР. Це санітарний кордон навколо Росії. Але при цьому сильна центральна влада в «Pax americana» Україні протипоказана. Сильна влада не любить ділитися. Не любить віддавати стратегічні об'єкти в руки іноземців. Не любить обговорювати умови віддачі в оренду газотранспортної системи, приморських портів, виведення ядерної зброї і стратегічних бомбардувальників. І, нарешті, сильна влада відстоює власні інтереси, а не інтереси міжнародного, компрадорського капіталу.

Тому Києву наказана «парламентська терапія». Парламентсько-президентська (а в ідеалі - парламентська) республіка. Ублюдочна державність, яку вінчає Верховна Рада, - найпотворніше породження в історії парламентської демократії. Тому країну розколюють партії, що складаються з агентів впливу і завербованих агентів іноземних розвідок. Тому нам нав'язують терміни «донецькі» і «вуйки», «захід» і «схід». Тому російськомовним співвітчизникам нав'язують споріднену, але неприродну мову.

У Ющенку живуть дві сутності: патріот і бухгалтер. Сільський інтелігент і кар'єрний вискочка. Вирве у себе око - і тут же вставить назад. Відрубає руку по лікоть - і тут же приклеїть. Розпоре собі живіт самурайським кинджалом - і тут же зашиє шевською голкою. Прикрикне на Юлю, яка розвоювалася, а потім відвертається і виїжджає в Буркіна-Фасо на церемонію відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку на розжареній до червоного площі Об'єднаних Націй в Уагадугу. Сліпить демократичну коаліцію з оберемка однакових, від «Кітон», глянсових піджаків. А потім своєю величезною сукуватою Балогою розвалить крихку споруду.

Віктор Ющенко стоїть на місці зі швидкістю тисяча кілометрів на годину. Разом з ним охоплена ідіотизмом виборів і перевиборів, депутатським беззаконням, чиновницькою корупцією стоїть і Україна. Втрачає дорогоцінний час, дивиться, як віддаляються в майбутнє інші, осмислені, організовані країни, присилаючи в наш неоліт своїх археологів.

Хто може розбудити Ющенка? Цього сплячого Бухгалтера-Президента, лежачого в кришталевій труні Майдану? Мабуть, поцілунок «Газпрому»? повітряний поцілунок Лужкова? Запрошення в НАТО чи міжнародне визнання Голодомору геноцидом? А, може, вибух артилерійських складів, що виник від необережного поводження Балоги з кип'ятильником?

Розбудити нашого героя необхідно. Кожен виборець (кожний на своєму місці) не може не бачити, як українське небо захоплюють чудовиська, породжені сном державного розуму. Українець дрімає, похропуючи, коли політичні «ріпи» озвучують у сплачених телевізійних ефірах нудні тези, сформульовані найнятими писарями. Але він миттєво прокидається, коли у нього з кишені починають красти зароблені долари, що стали за 17 років другою національною валютою.

За весну-літо у громадян України вкрали більше 10 мільярдів гривень, штучно занижуючи курс долара. Під заспокійливе муркотання ангорської кицьки-Тимошенко про те, що в Україні «за перших 20 днів червня зафіксовано дефляційні процеси». Дефляція - це коли національна валюта зміцнюється. Але ми ж бо знаємо, що «зміцнюється» вона тільки за рахунок зниження вартості долара. Цей процес штучний, як і вся політика Національного банку України. Печерські пісні давно нікого не вводять в оману. Навіть підпільні публічні будинки і ті почали указувати ціну повіям у гривнях. Що викликає сльози розчулення у патріотично настроєних народних депутатів.

Тим часом ціни на автомобільне паливо після махінацій з доларом почали наближатися до вартості бензину і солярки в Германії. Судіть самі, якщо ціна наближається до семи гривень за літр, а долар «схуд». Тобто один долар шістдесят центів. Тут же скажене зростання цін на продукти, що робить «соціальні виплати» Тимошенко (їх ще виплачують?) припаркою для мертвого. Тут «газові переговори» з Росією, коли замість 180 доларів за тисячу  кубометрів Києву пропонується навіть не 310, а 400! І як велика «дипломатична перемога» Юлії Тимошенко сприймається відстрочення чи то на три, чи то на чотири роки.

А поки Юля чудово виглядала на екранах телевізорів, «в одному ранзі» з Володимиром Путіним, Віктор Ющенко перебував в Азербайджані і відкривав пам'ятник Великому Кобзареві. Така ось диверсифікація.

Жителі країни не можуть не відчувати, як із тіла держави обережно витягують ребра, хребці, життєтворчі органи, зціджують кров, перетворюючи на чучело. На зразок тих, які продаються на Ямайці в екуменічних магазинчиках релігійних товарів. З крихітних шкіряних чохольчиків витягували черепні кістки, мозкові півкулі, очні яблука, майстерно перетворивши на зменшену маску, що зберегла схожість з колись живою людиною. У цьому мистецтво жерців вуду, чаклунів, магів і кушнірів, які виробляють людську шкіру, жерців, які продають у пробірках заспиртовані людські очі.

Технологи в печерських ательє щодня шиють з неіснуючих тканин прекрасні наряди, накидаючи їх на манекени президента і прем'єра, які й перед дзеркалом не вірять своїй наготі. Печерські політики, яких ліплять з глини і кизяків, замішаних на дніпровській воді, нагадують нічні вази, куди зливають пахуче пійло передвиборних обіцянок, роздаючи по чайній ложечці електорату.

І як жарт сприймається проект змін до Конституції, запропонований «регіоналами». Партія капіталістів, у яких не було, немає і не буде ідеології, а тільки бізнес-інтереси, за законами «блошиного ринку» пропонує українцям дещо залежаний, із запахом товар. Януковичі обіцяють надати російській мові статус другої державної. Це виглядає як бородатий анекдот, розказаний ще тоді, коли «гумористи» в очікуванні обрання Віктора Януковича «наступником дідуся» сиділи на кожній гілці кожного дерева в Києві. Державний статус російської мови - цю казку «регіонали» повторюють з 2004 року. Пронесли її крізь горнило 2005-го, вибори 2006-го, Універсал національної єдності і, нарешті, дострокові вибори в Раду.

Я також виразно пам'ятаю, що це обіцянка - не більше ніж величезна мильна  булька, якою користуються, виторговуючи собі в кулуарних переговорах сьогоденні вигоди. Не здивуюся, якщо вони обіцяють це наступного року на майбутніх президентських виборах. Або восени на чергових позачергових парламентських.

Чимось він нагадує, наш Ющенко, легке різноколірне конфетті. На ці блискучі кружечки приємно дивитися, коли вони летять з хлопавки, як сніг стелеться по підлозі танцювальної зали. І ніхто з танцюючих не бачить величезної бронзово-кришталевої люстри, що висить на трьох проводах.

І ось вже летить та муха, що, всівшись на люстру, обрушить її на голови. І немає більше ні конфетті, ні «Луї Віттонів», ні «Кітонів». Ні «пенсне» Луценка, ні лисини Зварича, ні діамантів Богатирьової, ні рожевих ніздрів Яценюка, ні реліктових зябер Донія.

А тільки димна купа уламків, якою похрускуючи фарфоровим череп'ям, йде стурбований співробітник МНС.