Пам'ятник Ющенку встановлять на турецькому кордоні

Автор: Максим Равреба

Частинку за частинкою, порошинку за порошинкою, атом за атомом майстри із Секретаріату створюють культ особи Ющенка. Переважно, відточуючи прийоми піару. Їх багато. «Ющенко на суботнику», «Ющенко катається на лижах», «Ющенко сплавляється на байдарці», «Ющенко гасить лісову пожежу», «Ющенко хреститься біля Стіни Плачу», «Ющенко та мумія фараона», «Ющенко та Голодомор». Не знаю, кому саме належать ці образи, але за своєю високою кваліфікацією вони не поступаються гримерам у морзі.

Потім іде демократична коаліція, яка, як замишлялося, повинна була голосувати ім'ям Президента Ющенка. Я не збираюся єхидствувати на тему її «єдності», чисельності, легітимності та дисциплінованості. Припустимо абсурд. Припустимо, що заявам Президента та його дресированої папужки, чия золота клітка стоїть на кріслі спікера Ради, що коаліція існує й вона дієздатна, можна вірити. Навіть якщо і так, що це змінює? Ця так звана більшість в один голос плюс Іван Плющ, що собою являє? Це помаранчево-біла безлика маса, що злиплася, як пластилін, це «колективне несвідоме», одна півкуля якого нав'ючує на країну образ Ющенка, а друге, схоже на гіпертрофований розвинутий мозочок, – продукує Юлію Тимошенко. І те, і інше завантажується через засоби масової інформації на виборців, подібно до того, як нав'ючують мішки з каменями на скотину, яка вже ледь-ледь дихає.

Але якщо відкинути вбік піар, пустопорожні яскраві, як фантики з цукерок, заяви, плоди праці придворних писарів, що побачимо?

За підсумками перших чотирьох місяців 2008 року, загальна інфляція становила 7,76% (при цьому стандартна споживча корзина подорожчала на 13,1%). Але для простих українців ці офіційні цифри виглядають, як глузування. Усім відомо на власній кишені, що продовольство реально подорожчало на 25-30%, житлово-комунальні послуги — на 15-20% тощо.

Приблизно половина інфляції "імпортується" через жорстку прив'язку вартості гривні до падаючого на світових ринках долара (не тільки на світових ринках – до цього я ще повернуся). Це спричиняє недооцінку гривні, яка все більшою мірою "вимивається" з обігу, стаючи об'єктом масштабних фінансових спекуляцій. У результаті Нацбанк постає перед вибором: або нарощувати емісію, і надалі збільшуючи інфляцію на споживчому ринку, або скасувати прив'язку гривні до долара, що за теперішніх умов означатиме її серйозну ревальвацію. У цьому питанні на Печерську існують непереборні розбіжності. Підтверджує це припущення і конфлікт між правлінням і радою НБУ, що отримав широкий розголос, і скандальний виступ Володимира Стельмаха в Раді, і натяк НБУ на те, що інфляцію Тимошенко не здолати.

Справжнім шилом у делікатному місці є ситуація з курсом долара. Кваліфікованого й авторитетного оцінювання тому, що відбувається, я поки не чув. Чи то це підвищення обмінного курсу гривні, чи то зниження «українського» курсу долара через його надлишок на внутрішньому ринку. Останнє здається найбільш зрозумілим, оскільки доларів так багато, що навіть Нацбанк перестав їх скуповувати.

Так чи інакше, але обмінний курс також змусив «схуднути» гаманці українців. На самому початку цієї дивовижної махінації, коли курс в обмінних пунктах звалився до 4,40 гривні за долар, українці, чиї заощадження зберігаються в «зелених», втратили 6 мільярдів гривень. Ці гроші осіли в комерційних банках, які також відчувають брак національної валюти та в свою чергу постійно винні НБУ.

Тут, мабуть, криється відповідь на питання, чому Нацбанк не бажає проводити валютні інтервенції. Але політичний підтекст того, що відбувається, особисто для мене очевидний. Володимир Стельмах, який позиціонується як людина Ющенка, вперше пішов проти тієї політики головного банку країни, яку запровадив сам Віктор Андрійович. Я маю на увазі те, що викликало найбільш серйозну критику з боку його супротивників.

Я нагадаю: найсерйозніше критикувалася політика підтримки високого курсу гривні за допомогою валютних інтервенцій. Тобто розпродажу резервів Національного банку України. Це було десять років тому, коли із країни почалося масове відтікання іноземного спекулятивного капіталу. Через інтервенції резерви НБУ з березня по жовтень 1998 року скоротилися майже втричі. Тоді причиною таких дій називалося бажання підтримати гривню як «дітище» Ющенка, пов'язане з його іміджем.

Отже, сьогодні НБУ відмовляється скуповувати «залишок» доларів на міжбанківському ринку, у зв'язку з чим гривня штучно дорожчає. Це йде врозріз з політикою Ющенка. Що це означає? Чи міг Стельмах піти проти «господаря»? Навіть з великою натяжкою – не міг. Якщо тільки його не вирішили відправити з пошаною на пенсію, як Віктор Андрійович вже не раз учиняв зі своїми «альтер кемпфер». Знову-таки нагадаю, що за перебування головою НБУ заступниками Ющенка, окрім Володимира Стельмаха, були панове Шлапак і Юшко. Вони ж відкочували з начальником до Кабміну.

За часів Володимира Стельмаха Національний банк став найзакритішим закладом в Україні. А також найбільш консервативним та егоїстичним. Егоїзм і пожадливість личать комерційним банкам, але в жодному разі НБУ. Тому що від його бездіяльності сьогодні населення біднішає на очах. Цим користуються всі, кому забажається, «вимиваючи» доларові накопичення. За прикладами ходити далеко непотрібно. Угодовані товстенькі українці зібралися у відпустку. І коли вони звично звернулися до турфірм, отримали там сюрприз. Туроператори, заявляючи свої ціни в «умовних одиницях», відмовляються вираховувати бажані тури навіть за курсом НБУ. А «ліплять» загадковий курс 4:90 за долар.

Втім, ПОКИ українці ще не розуміють, наскільки загрозливою для їх споживчої корзини може бути така елементарна математика. Поки з цим можуть миритися. На побутовому рівні. Як і з тим, що бензин і дизпаливо вперто дорожчають. Поволі, копійка до копійки, але бензин і солярка, якими заправляють своїх залізних коней виборці, коштують майже 7 гривень. А хліб по дві – три гривні та квартплата по 150 – 200 гривень? Це все дрібниці. Але рівень пенсій якраз такого розміру. А це робить усі заяви з приводу «зростання соціальних витрат», «соціальних бюджетів» схожими на дотепний гумор Жванецького.

Ми вже зрозуміли, що на заяви наших провідних політиків можна не звертати уваги. Вони щодня скандалять. Не дає спокою те, що за пустопорожнім піаром стоять грізні перспективи. Цікаво знати, що відчувають ті, хто сьогодні здійснює операції з купівлі-продажу нерухомості. В українській практиці це, зазвичай, ланцюжки, в яких кілька сімей. Що відчувають ті, чиї кредити взяті в доларах? Чи можна вірити, що колишній глава Нацбанку, чиї здібності в 1997 році оцінили, поставивши його у шестірку кращих банкірів світу за версією журналу «Global Finance», не знає, що роблять його люди? Не може бути, щоб людина, що захистила в 1998 році дисертацію на тему «Розвиток попиту і пропозиції грошей на Україні», за що отримав ступінь кандидата економічних наук, не був у курсі справи щодо зниження курсу НБУ всупереч рекомендаціям Верховної Ради.

Ні, сьогодні на шляху оздоровлення національної економіки лежить не тільки політична криза у Верховній Раді. Президентський культ особи. Якщо довго піддавати печінку рентгенівському випромінюванню, вона перероджується, стає величезною, як фіолетова жоржина, і на неї, вийняту з тіла, страшно дивитися. Якщо політик довго купається у променях влади, він перероджується, його об'єм страшенно збільшується, стає махровою квіткою-паразитом, і його рано чи пізно зрізає садівник.

Переродження Президента видне і за дивною безрозсудною зовнішньою політикою. Точніше, самої зовнішньої політики немає. Україна на сьогодні абсолютно втягнута у сфери притягання США, Росії та Євросоюзу. Більшість політиків – не більше, ніж агенти впливу цих трьох сил. При цьому «біло-сині» тягнуть до Москви, «помаранчеві» – до Вашингтона, сердечно-білі – до Старсбургу та Брюсселю. Добре було б, аби просто заявляли. Але при цьому зачіпається основа основ. Я маю на увазі те, що, бажаючи вкусити мера Москви, який висловлює настрої кремлівських яструбів, була висунута теза про перегляд або навіть розірвання «Великого договору» з Росією.

Ситуація смішна і безглузда водночас. Перегляд «Великого договору» насправді абсолютно вигідний Москві та вкрай невигідний Києву. Спробую пояснити це. Від суперечного. Візьму на себе сміливість припустити, що Москві десять років тому не можна було укладати такий договір. Нагадаю: цей документ просувала вперед адміністрація президента Єльцина та МЗС Російської Федерації.

Основою «Великого договору» була необхідність пробачити багатомільярдні газові та інші українські борги в обмін на низку зобов'язань з боку Києва, зокрема на нейтральний статус України та надання бази Чорноморському флоту. Обговорення в Думі тоді йшли приблизно на такому рівні: «Як можна не ратифікувати такий договір: у мене дружина — українка?!». Це, до речі, Геннадій Андрійович Зюганов говорив. Тобто Росія підмінила жорсткий, серйозний і прагматичний аналіз тезою, що «українці – наші брати».

У такому декларативному сенсі, до речі, витриманий весь «Великий договір». Але Києву він ніс незаперечну перевагу. Росія визнала територіальну цілісність України в адміністративних кордонах УРСР 1991 року. І ще ліквідував перешкоди на вступ до НАТО та Євросоюзу, оскільки знімав територіальні претензії з боку «третьої держави» – Росії.

Не варто й говорити, що за десять років ані за Кучми, ані, тим більше, за Ющенка Київ не зробив нічого, що повинен був зробити у відповідь на визнання. Я маю на увазі в частині прав російського та російськомовного населення. Навіть більше, дії Печерська – прямо протилежні нормам цього документа. Особливо після помаранчевої революції. Українізація стала насильницькою. Мас-медіа та кіно-індустрії приписуєтья українська мова. Скоротилася до мінімуму кількість шкіл, де викладають російською. Російська мова в системі освіти оголошена іноземною, але, на відміну від англійської, вивчається з другого класу. І те, із другого півріччя. І те, у цей час російськомовних дітей «учать говорити» рідною мовою.

Апофеозом такої політики стало відкриття в Севастополі пам'ятників Катерині Другій і гетьманові Петру Сагайдачному. Одне врівноважило інше. Дарма, що насправді військову фортецю на місці татарського села Ак-Яр заснував російський адмірал шотландського походження Томас Макензі за наказом «світлого» князя Потьомкіна-Таврійського. А Павло Перший, який ненавидів усе те, що було пов'язане з ім'ям найяснішої матінки, перейменував місто, і тридцять чотири роки він іменувався Ахтіар (від Ак Яр). І що гетьман Сагайдачний стоятиме в Севастополі з політичних причин. Усе це тьмяніє у світлі сьогоднішнього піару Президента Ющенка. Це, як у проекті «Великі українці». Коли українцями визнавалися усі, хто жив в Україні. Навіть ті, хто вважав її невіддільною від «неподільної» Малоросії.

Утім, історія, як правило, все розставляє на свої місця. За Київ довго боролися князі, поки княжу столицю не розорив Андрій Боголюбський. За Київ боролися гетьмани, поки їх чвари не розтерзали Україну на шматки, які дісталися Росії, Австрії, Туреччині. І 1917 рік теж показав, як легко ейфоричні натовпи поводяться з пам'ятниками та назвами. Немає, наприклад, більше в Києві пам'ятника засновникові Університету Святого Володимира Миколі Першому. А на його місці стоїть пам'ятник Тарасу Шевченку, якого цар заслав у прикаспійський степ. Немає пам'ятника Петру Столипіну на Майдані Незалежності, Олександру Другому на Європейській площі. Багато чого немає. Не залишиться нічого й від нинішнього політичного цирку. Якщо, звичайно, на вірмено-турецькому кордоні поблизу міста Гюмрі не встановлять що-небудь бронзове з написом: «Тут майбутній Президент Ющенко охороняв кордони СРСР».