Немає влади – немає преси

Автор: Максим Равреба

На просторах величезного, в'язкого, бездонного болота, на яке давно перетворилося українське суспільство, на минулому тижні святкували. Дві гілки української влади - перша і четверта - в минулу п'ятницю продемонстрували перемогу єднання. Влада вітала журналістів із професійним святом, а журналісти приймали привітання і подарунки на численних заходах, організованих зокрема першими особами держави. Кожен бажав чогось свого.

Президент закликав журналістів демонструвати соціально вагому інформацію і не допустити, щоб на зміну «темникам» прийшла цензура грошей. Юлія Тимошенко висловилася в тому сенсі, що коли б не політика, то стала б журналісткою. Спікер Яценюк побажав моральне і матеріальне задоволення.

Ющенко більше за всіх постраждав від інформаційної війни, яку оголосив йому «режим Кучми». Її отруйні розриви досі читаються на його обличчі, в чому «несподівано» для всіх прилюдно засумнівався колишній кум і друг Президента Давид Жванія. Юлії Тимошенко (яка від преси постраждала не менше, хоча і не так помітно) я б не повірив. Вона, як завжди, під впливом власної харизми. Не могла вона стати журналісткою. Бо в той час, коли молода людина вибирає професію, їй більше за хліб «борзописця» сподобався «газовий пиріг». Справа нехитра, але уміння все ж таки вимагає.

Що стосується спікера Яценюка, то, як говорила Мері Поппінс містерові Ей, він ще недостатньо розлучився з дитинством, щоб знову зустрітися з ним. Бо журналісти поки що не сприймають його побажання серйозно. Втім, здається, не тільки журналісти.

За формою ж ніяких особливих відмінностей не було, на відміну від попередніх років. Правда, Леонід Кучма не запрошував «акул пера» в боулінг-клуби, але вибрані представники четвертої влади і при ньому, і зараз рясно годувалися і поїлися біля святкових столів. Нагороджувалися почесними званнями і цінними подарунками.

Говорять, що показник стабільної і розвиненої демократії - це вільна преса. Віктор Ющенко стримав свою обіцянку. «Темників» більше немає. За критику влади ніхто нікого не переслідує. У кабінеті Глави держави більше не лають авторів статей і телевізійних сюжетів. Не загрожують «викинути до Чечні». Але чи стала від цього кращою преса?

Ні. Не стала. На зміну паперовим «темникам» прийшли «золоті». Про них теж пригадав в своєму поздоровленні Віктор Ющенко. ЗМІ з «універсальних» перетворилися на «корпоративні». А, значить, посилилися тенденції монополізації українських мас-медіа. Професія журналіста вмирає. Вмирає важко і в муках. Вигнали з телеканалу «Інтер» у травні 2007 року близько тисячі співробітників. І колеги змовчали. І змовчала влада. Значить, вони розділяють відповідальність за це беззаконня.

Новини перестали бути інформативними. Вони, особливо ця тенденція яскраво виявляється на телебаченні, перестали інформувати про події. Навпаки, вони перетворилися на жанрові зарисовки, з яких нічого не зрозуміло. Де молоді, малоосвічені розумники розповідають дорослій, досвідченій аудиторії про події, значення яких вони не розуміють.

Президент вимагає від преси соціально значущих матеріалів. Але хто їх створить, якщо сьогодні «стара гвардія» журналістів викинута за межі великих телеканалів, а молоді, які нещодавно приїхали із сіл, обласних і районних центрів, приголомшені Києвом, до кінця не розуміють своїх мотивів. А старі і маститі, яким не подобається жебрацька зарплата, наповнили своїми «золотими кучерями» кулуари Верховної Ради, яка і сама за ступенем впливу на державу досягла речового ринку «Сьомий кілометр» під Одесою.

І найголовніше, що не дає спокою серед цього «галасливого балу». Святкувати-то нічого. Немає в Україні влади. Немає і преси. Тому що преса - це віддзеркалення влади. Немає публікації, яка здатна була б викликати скандал. А суспільство, звикле до того, що ЗМІ комусь належать і відпрацьовують чиїсь гроші, не слухають журналістів. Навіть найгучніші матеріали - інформація про зухвалу поведінку Андрія Вікторовича Ющенка, втечу з-під варти молодого мажора Калиновського, «взяття Генпрокуратури» спецназом Цушка, «справа Рудьковського», «фосфорний поїзд», бійка міністра внутрішніх справ з мером Києва, «хатинки» наших «можновладців», підозра Леоніда Черновецького в корупції - не чіпали нікого.

Жодної відставки, жодної кримінальної справи. Нічого. Тому що у владі хаос. Президент і прем'єр ведуть відкриту війну. Кожна політична сила веде власну лінію, і ніхто не хоче відступати. Печерськ наповнений «агентами впливу», кожен з яких завербований декількома іноземними розвідками, включаючи маоїстський Непал і західноафриканський фронт Полісаріо.

Саме їхні господарі і викликають періодично той фурор, який, ймовірно, повинні викликати «соціально значущі публікації» представників четвертої влади. І такий дзвінок вже прозвучав. А звучання до болю нагадало зловісні тіні минулого.

Дивіться, хто прийшов! Комітет міністрів Ради Європи раптом став перейматися розслідуванням вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Читаю: «Незважаючи на засудження трьох офіцерів міліції - виконавців злочину, Комітет міністрів вимагає від української влади «здійснити всі необхідні кроки для виявлення і засудження замовників і організаторів вбивства. Комітет міністрів Ради Європи також прийняв рішення кожні шість місяців розглядати ситуацію з розслідуванням справи Гонгадзе на зустрічах Комітету, присвячених дотриманню прав людини».

Українська влада відмахується від докучливих єврочиновників. Не помічає їх. Або вдає, що не помічає. Проте, для української влади подібна резолюція повинна бути чимось рівнозначним сигналу тривоги.

У 2000 році тодішній Президент Кучма не звернув увагу на скандал, що не відомо, звідки виник, навколо зникнення українського журналіста Георгія Гонгадзе. 16 вересня засновник видання «Українська правда» зник. 2 листопада було знайдено «таращанське тіло» без голови. А вже 28 листопада Олександр Мороз презентував в будівлі Верховної Ради «плівки Мельниченка» із записами розмов в Адміністрації Президента. На сьогодні - це найзнаменитіші плівки 21 століття.

Скандали були до «касетного» і після. У 1999-му це був скандал навколо золотовалютних резервів НБУ. У 2002-му - «кольчужний» скандал. І щоразу гучна подія призводила до того, що її причини нібито виявлялися незмістовними. Обвинувачі нічого не могли довести. Не довели фактів заниження Національним банком України золотовалютних резервів з метою отримання кредитів МВФ. Не довели зв'язок вбивства журналіста Гонгадзе з голосом на плівці, який був схожий на голос Президента Кучми. Втім, цей голос не віддавав наказ убити журналіста. США визнали, що «не виявили» в Іраку комплексів ППО «Кольчуга». Імідж України чистий? Але чому ж завжди зберігалося відчуття того, що своєї мети організатори скандалів досягали?

Збіги? У випадку з НБУ звинувачення припинилися, а Віктор Ющенко був призначений главою уряду. Але кредитів МВФ Київ більше не бачив. Потім був «касетний скандал». Ми не знаємо досі, чи один діяв колишній майор Мельниченко, чи зі спільниками-організаторами прослуховування кабінету Глави Української держави. Але я знову бачу збіги. Я виходжу зі слів екс-президента Кучми, який натякнув, що «касетний скандал» був організований з тією метою, щоб призвести до його відставки. І привести до влади (згідно з Конституцією) прем'єр-міністра (Віктор Ющенко). Але подавати у відставку Леонід Кучма не став. На це рішення не змогли вплинути ні акції «Україна без Кучми», ні спроба повстання «Повстань, Україно!».

Таким чином, організатори зміни влади в Україні зрозуміли, що план «А» не спрацював. А Леонід Кучма завдав у відповідь удару, організувавши за допомогою своїх прихильників у Верховній Раді звільнення «регента» - прем'єр-міністра Віктора Ющенка. Ось тоді і почав здійснюватися план «Б», що полягає в організації міжнародної ізоляції діючого Президента. Саме у вересні 2002 року і виник «кольчужний скандал». У ході якого, базуючись на тих же «плівках Мельниченка», Вашингтон натякнув, що Леонід Кучма особисто «не заперечував» проти продажу хусейнівскому Іраку мобільних комплексів ППО «Кольчуга».

Останнім в каденції Кучми став «скандал про фальсифікації результатів виборів». Але він загубився в хаосі оранжевої революції. Коли половина країни, охоплена масовою істерією та ейфорією, вирішила, що Віктор Ющенко ПОВИНЕН стати Президентом України. І став. До речі, «скандал про фальсифікації» припинився сам по собі. Починаючи з рішення суду, який змушений був констатувати дивну річ. Що неможливо з'ясувати, були фальсифікації чи ні.

У результаті влада в Україні змінилася. Змінився курс, вектор руху. Не врахували, правда, «українського чинника». «Ефект дракона», коли Ющенко непомітно перетворився на Кучму, Балога  - на Медведчука, Тимошенко - на Ющенка, Кучма - на Оле Лукойє, Турчинов - на болотяну трясовину, Янукович - на темний пагорб посеред трясовини - чи то корч, чи то крокодил. Того і дивися, схопить і тягнутиме в трясовину необережного бютівца. Через що кількість «коаліціантів» знизиться до ста, але Президент, вірний писаним і неписаним угодам, скаже, що «коаліція житиме». І цей посил на диво досить точно, слово в слово, повторить молодий спікер Верховної Ради.

Росія з якнайглибшим спокоєм чекає, коли вартість нафти і газу для України виросте до ціни чорної ікри і київські горе-політики похнюплено, як колонія мурашок, потягнуться з Печерського пагорба на Боровицький. Києву, з погляду Кремля, нікуди не подітися. І там абсолютно мають рацію. На ще одному пагорбі земкулі - Капітолійському - це відчувають. І нічого не можуть зробити. Заважають запорошені вулиці Багдада, Басри і Тикріту, афганська пустеля Регистан, де зав'язнула по самі каски американська армія. Заважає фінансова криза, що розоряє «середнього американця» і «полегшуючий» долар. Заважає витратна економіка, що пожирає левову частку світового експорту енергоносіїв. Заважає зростаючий бюджетний дефіцит, для підрахунку якого незабаром придумають нову величину - «бушиліон».

Дедалі більше я розумію, що справжня влада в Україні належить не першій, і вже точно не четвертій владі. Це сумно, але це факт. А «золоті темники», які сьогодні відпрацьовують журналісти ЗМІ-корпорацій, - це віддзеркалення не вітчизняної влади, а іншої. Теж золотої. «Золотого мільярда», який сьогодні не то бореться за спадок СРСР, не то готується до прийдешніх катаклізмів, викликаних хижацьким ставленням до непоновлюваних енергоресурсів.

На околиці одного з таун-хаузів, що оточують нині великі українські міста, - маленьке забуте кладовище. На його краю до пояса у свіжовикопаній могилі стоїть хтось, хто нагадує зовнішністю і голосом главу першої влади. У його руках - череп, який профілем, формою нижньої щелепи говорить про те, що належить представникові влади четвертої. Колись це був веселий блазень, що катав на своєму горбатому загривку юного принца, - майбутнього короля.

- Бідний Йорік! - зітхнув глава першої влади. - Я знав його, це була людина з нескінченним гумором і дивовижною фантазією.