Україна – батьківщина розвідників

Автор: Максим Равреба

Ніколи в Русі-Україні не брехали так, як сьогодні. Це роблять усі і скрізь. Безкорисливо, як діти. Брешуть на благо і на зло. Брешуть дрібно і ні. Брешуть обло, пустотливо, величезно, стозевно і просто так. Корисливо і безглуздо. Брешуть Президент і прем'єр, вантажник і губернатор, сантехнік і кум голови держави. Кожна молекула повітря, тополина пушинка, горобець на крівлі Верховної Ради.

У 2004 році українцям брехали про «десять кроків назустріч людям». Замість цього дали хаос «багатопартійності по-українськи». У 2005-му брехали про єдність «помаранчевої» команди. Натомість українці отримали «будь-яких друзів», прес-конференцію Зінченка, телеінтерв'ю Юлії Тимошенко. У 2006-му брехали про Універсал національної єдності. Насправді давши розкол на Захід і Схід. У 2007-му злукавили про «чесні перевибори», замість чого будівля парламенту перетворилася на віз, який тягнуть лебідь, щука і рак. У 2008-му брешуть про демократичну коаліцію, від чого морщаться навіть найзакореніліші романтики Майдану.

На тлі цієї, глобальної, брехні виборців щодня супроводжує брехня повсякденна. Звична. Та, за яку в слабкорозвинених країнах, які знаходяться не в центрі Європи, а в її західній частині, будь-який політик назавжди відправився б займатися будь-яким іншим родом діяльності, у тому числі виробництвом тапочок і м'яких іграшок, у місцях позбавлення волі. Без права повернення в місця гніздування гілок влади без наручників.

Брехні так багато, що я не беруся згадати, що було два тижні тому. Але в кожному рядку стрічок новин бачу небилиці. Давид Жванія, хрещений батько молодшого сина Віктора Ющенка, розповідає про те, що сім'я голови держави – громадяни США. Що кандидата на посаду Президента ніхто не труїв. І додав, що інформація про отруєння Ющенка стала «нещастям для країни на чотири роки». Я не беруся ставити під сумнів останнє твердження, але я ніяк не можу зрозуміти, чому пан Жванія не говорив про це раніше і не стояв за цю правду так само твердо, як він топтав своїми дорогими черевиками підмостки Майдану.

І чи не пов'язані заяви пана Жванії з тим, що його намагаються притягти до відповідальності по лінії Генеральної прокуратури? Може, він просто так мстить? Там, звідки пішов славний рід Жваній, знаються на цій солодкій страві під назвою «помста». Щоправда, Генеральна прокуратура теж непогана. Де ви раніше були, хочеться запитати у Олександра Медведька. Чи не є переслідування пана Жванії політичним? Пов'язаним з його діяльністю? Дитячі питання, чи не так?

Тим більше насторожують погрози генерального прокурора Медведька привести депутата Жванію на допит примусово. Але нардепа не можна привести насильно до Генпрокуратури, оскільки він захищений депутатським імунітетом. Тим самим, який під час позачергових виборів до Верховної Ради минулого року обіцяли в першу чергу ліквідовувати (пам'ятаєте: «Не обіцяю, а гарантую!») представники партії, від якої балотувався у Верховну Раду шостого скликання пан Жванія. Де проголосований «невідкладно» законопроект? Чи можна примусово привести пана Жванію до Генпрокуратури?

До речі, нагадаю, на тему ліквідації депутатського імунітету брехали не тільки «помаранчеві». Восени минулого року під чуйним керівництвом «біло-синіх» вже розбещена Веровная Рада п'ятого скликання «проголосувала» ЗА ліквідацію. Що у результаті? Чи має це яке-небудь значення? Так що ж говорять ці люди? А вони просто збрехали. Вітаємо, пані та панове, «соврамши»!

«Ці люди» не побудували жодного заводу, не спустили на воду жодного корабля, не виграли жодної битви, не приєднали жодної сотки землі. Вони тільки їдять, чавкають, догризають те, що було створено у великий період історії. Історія України зупинилася сімнадцять років тому. Вона зав'язнула в нісенітниці "реформ", щурячій метушні виборів, у бандитських розбираннях приватизації і реприватизації, люстраціях і полюціях, юморинах і Таврійських іграх, конкурсах «Євробачення» і «Великі українці». Але це не означає, що те саме відбувається навколо України. Світова історія стрімко розвивається. Вона, як і раніше, просувається «державними проектами», бризкає кров'ю, димить полями битв, зрушує континенти, ставить перед людством величезні наукові і світоглядні завдання.

Трудяться наукові колективи на Заході, забезпечуючи майбутнім поколінням альтернативні джерела енергії, ринки збуту, сировинні бази. Піднімаються на сході Китай і Росія, які пережили лихоліття «імперії просторів». Вирує ісламський світ на півдні, чиє населення стрімко зростає, вирує і перебігає через край, готуючи європейській цивілізації долю Римської імперії, яка розчинилася серед варварських народів. І недалека та година, коли в Білий дім вступить господарем чорний Президент, а жінці-суверену Сполученого Королівства і Заморських територій на ім'я Басанті або Айшварі Перша заспівають «God save our gracious Queen».

Навіщо брехати самим собі, говорячи про те, що Україна бачить свою частку в майбутньому світі? Невже до альтернативних джерел енергії веде український політик Юрій Луценко, «польовий командир Майдану», засновник руху з назвою, яка відгонює Махновщиною, – «Самооборона»? За свої заслуги в помаранчевій революції він став міністром внутрішніх справ у 2005-му і продовжує посідати цю посаду в 2008-му. Шеф української поліції замість роботи другий тиждень вражає гаслами, оцінками і політиканством, заявляючи, що «Ющенко гірший за Кучму».

Чи можна вірити Юрію Віталійовичу? Чи не пов'язані його заяви з побоюваннями втратити крісло міністра, місце у Верховній Раді, бути притягнутим до відповідальності? Це за великим рахунком. А за малим: чи правду говорить Юрій Луценко, що «доступ до Ющенка є тільки у Балоги»? Дуже підозріло, особливо якщо пригадати, що напередодні цього сенсаційного, не побоюся цього слова, інтерв'ю одна жінка, яка працює прем'єр-міністром України, зустріла цього самого пана Ющенка, який працює Президентом зазначеної України, в аеропорту «Бориспіль», влізла в його машину та їхала до Києва. До того ж не приховуючи, що збирається обговорювати в машині Голови держави питання державної ваги. Мова йшла про Конституційний Суд.

Утім, неважливо, про що. Як же зі словами Юрія Луценка? Що сказав нам міністр внутрішніх справ про неможливість поговорити тет-а-тет з Президентом Ющенком? Я нічого не чув про те, що в броньованому автомобілі Президента України разом з Юлією Тимошенко їхав, коротавши час у розмові про Конституційний Суд, ще і Віктор Балога. Загалом, мені зрозуміло, що Юрій Луценко щось переплутав. Утім, схоже на те, що міністр внутрішніх справ відчуває «таку особисту неприязнь до голови Секретаріату Президента», що плутає не тільки факти, але і поняття.

«Він (Балога) мене кілька разів грубо, як говорять політики, кинув за різними напрямами», –  говорив в інтерв'ю Юрій Віталійович.

Наскільки я пам'ятаю, слово «кинув» зовсім не із словника політиків, але підопічних міністерства внутрішніх справ. Зрозуміло, що український політикум походить зовсім не з лицарів круглого столу. Але як заплутався в таких, майже професійних, поняттях головний міліціонер – політик за сумісництвом?

Той самий «культурний пласт» породив відому приказку – без дурня і життя марне. Усі заяви українських політиків течуть з екранів телевізорів і моніторів комп'ютерів, як заколисливий фон. До того часу, поки в це марення не починаєш вникати. А коли вчитуєшся, починаєш розуміти, що тримають тебе зовсім не за «маленького українця». А за того самого дурня.

З передвиборними «гарантіями» Юрія Луценка начебто вже все зрозуміло. Але скільки дорогоцінного часу пішло! А як бути, якщо насилу можна знайти в Інтернеті текст передвиборної програми Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям»? Або «Український прорив»? Якщо хтось забув, про що написано на чотирьохстах сторінках формату А4. Утім, навіщо далеко ходити? Тут в Києві нещодавно були вибори мера. Чинного звинувачували в корупції. Не довели. Обіцяли звільнити його «до Дня космонавтики». Не звільнили. Автори обіцянок – Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов, Микола Томенко, які при всьому чесному народі пішли на вибори до Київради і обіцяли працювати там! И що? Програвши вибори, і Турчинов, і Томенко, і Тимошенко від депутатства у Київраді ВІДМОВИЛИСЬ! 

А що ж опозиція? Вони зараз сидять тихо і обіцянками не балують, чекаючи, коли супротивники остаточно розвалять країну. Але й коли вони обіцяли, то... Згадується хоча б наведена вище «відміна» депутатської недоторканності або обіцянка зробити російську мову другою державною.

Українські політики настільки загрузнули в брехні, що ті, хто намагається відшукати правду в морі дезінформації, повинні брати на озброєння арсенал розвідників. Наприклад, стежити за спростуваннями. У 2006 році Президент України спростовував, що Універсал національної єдності можна порушити. А в 2007 році країна занурилася, як в непритомність, у позачергові парламентські вибори. У 2008-му (у п'ятницю, 30 травня)  Президент Ющенко пообіцяв не розпускати Верховну Раду. Віримо? Особливо, якщо в кожному нічному клубі стриптизерки обговорюють, що подарує коханець-партієць «під вибори восени».

Віримо Президентові, що демократична коаліція не розпадеться? Чи не нагадує при цьому обличчя Віктора Ющенка Веселого Роджера? А чи не схожі депутати «ідейно близького» блоку НУ-НС на людей Флінта, які горланять, напившись рому, пісні на баку? Нам говорять про єдність коаліції. Але порожнеча цих слів подібна до порожнього склепу, звідки винесли небіжчика і де валяється поношена в'язана шапочка з написом, помаранчевим по помаранчевому, «Так! Ющенко!». Де коротають час за партією в перевідного дурня два брати Кириленки – Іван і В'ячеслав. А також декілька маловідомих підземних гномів, які зазвичай населяють порожні могили.

Ющенко увійде до історії України як великий імітатор, котрий балансує на тонкій променистій павутині вселенського обману. Цій павутині не дає обірватися сонмище придворних брехунів, шулерів картярства, горбатих блазнів, безносих телеведучих, веселих окозамилювачів, підвішувачів спагеті, промивальників мозку, дрібних чертенят, які запудрили мізки «маленьким українцям» різноколірною отруйною слинкою.

Правду кажучи, смішно на такому фоні говорити про майбутнє або хоча б про виклики сучасного світу. Брехня, двоємислення і троємислення в політиці народжує це саме в головах. І проектує це на державу в цілому. Чи встоїмо перед ударами світової кризи, зовнішніх впливів? Чи не є українська ситуація не «державотворенням», а всього лише боротьбою наддержав за спадок СРСР? Чи не маячить за словом «розбудова» зловісне «руїна»? Чи не є цілісність України уявною, яка була можлива лише у складі Союзу?

І, нарешті, чи не породить брехню політиків хаос «розкріпачених просторів»? Коли прокинуться Гуляйполе, Великий степ, Кримська Орда, Запорізька Січ? А в кожному українцеві пробудиться скіф, печеніг, хазарин, дружинник Рюрика і Святослава?

У чому сила, брат? У правді. Це ж так просто!