Наступним Президентом України стане Вій

Автор: Максим Равреба

Вій - дух, що несе смерть.

Маючи величезні очі з важкими

повіками, Вій вбиває своїм поглядом.

За тиждень на українському політичному смітнику фактів накопичується так багато відходів, що мимоволі перетворюєшся на сміттяра. Посеред сморідного дикого поля, у фартусі, рукавицях із залізним гачком риєшся у сміттєвих ящиках, витягуючи тухлу погань, якою закидає нас влада.

Оскаженілі неможливістю отримати бажане, політики забувають про елементарні правила пристойність і викидають на загальний огляд всю брудну білизну, яку до певного часу тримали в задушливих політичних коморах. Підконтрольна Банковій Прокуратура дістає  заіржавілі  інструменти для катування часів Кучми. Квапливо змащує і направляє в справу.

Помаранчева революція починає пожирати своїх дітей. На дворі термідор. І тепер Робесп'єрам, Дантонам і Троцьким Майдану настав час повідв'язувати їхні революційні голови. Ті, хто свого часу пришли до влади під гаслом «Бандитам - в'язниці», починають переслідування своїх польових командирів. Починається переслідування помаранчевих політиків Жванії та Луценка.

І не дивлячись на крики про «політичні репресії», їх не шкода. Не шкода Жванію. Тому що він, кум Президента, тепер розповідає про те, що «у Ющенка діти - американці». Це дуже нагадує шантаж і святотатство. Оскільки звинувачення звучать з вуст «хрещеного». Його розповіді про дружину Президента не зачіпають нікого. Тому що про це саме громадянство Катерини Чумаченко у 2004 році говорили ті, проти кого Давид Жванія стояв на Майдані. І мовчав.

«Вікторе Андрійовичу! Ваша дружина - американка». Це не цитата пана Жванії. Це «заспів» передвиборного ролика одного з кандидатів у Президенти України на виборах глави держави чотири роки тому. Супротивників, якщо не сказати ворогів, тодішнього кандидата Ющенка. І тепер «заспів» підхоплений Давидом Жванією. Хочеться запитати, чому пан Жванія мовчав про це раніше? З відчуття делікатності, вірності або просто особливої політичної принциповості.

Не шкода і Юрія Луценка -  найбільш політиканствуючого міністра внутрішніх справ за всю історію Незалежної України. Сьогодні він звинувачує главу Секретаріату Віктора Балогу у «змові з метою розвалити обрану народом у 2007 році демократичну коаліцію». Але чи можна йому вірити? Навіть відкинувши істотну неточність - народ у 2007 році вибрав до парламенту не демократичну коаліцію, а НУ-НС, БЮТ, Партію регіонів, Компартію і Блок Литвина.

Юрій Луценко взагалі в цьому спічі сказав багато несуразностей. Одна з них - звинувачення Президента (через його людей у Секретаріаті) в «державному перевороті». На підставі того, що вони тепер налаштовані на користь широкої коаліції в парламенті. Це несерйозно. Тому що можна нагадати, що ревізія парламентських виборів 2006 року і Універсалу національної єдності (як і його підписання) була ініціативою Президента Ющенка. Коли б не Президент Ющенко, який розігнав парламент у 2007 році, то не сидіти б Юрієві Луценку в кріслі міністра внутрішніх справ зараз. І не бувати тій самій хитко-сухотній демократичній коаліції сьогодні.

Звинувачення Юрія Луценка смішні, особливо дивлячись на ті погрози, які бачить міністр-політик. Йому увижається новий альянс Президента з Партією регіонів. З Януковичем. Але чи не він працював міністром внутрішніх справ в уряді того ж Януковича? Пам'ятається, тоді він говорив, що почне виконувати свій обов'язок, не дивлячись на те, хто саме очолює Кабмін. І продовжував працювати з Віктором Януковичем Юрій Віталійович. А до того знову-таки виразно пам'ятаю - у 2004 році він і очолюваний ним Майдан представляли його «породженням пекла», карним «злочинцем» і «проффесором». А як же «чітка відповідь», дана в перших числах травня на нараді у Президента, що він, Луценко, «ніколи не стоятиме поряд із бандитами»?

Не шкода Луценка. Не шкода, тому що всупереч кодексу честі держслужбовця він і сьогодні, не йдучи у відставку, розповідає журналістам слова Президента, сказані йому особисто в кабінеті глави держави. На нараді. Це, до речі, суперечить будь-якому кодексу честі. Оскільки якщо в словах Президента міністр внутрішніх справ угледів порушення закону, він просто зобов'язаний подати у відставку або завести на главу держави справу. Але ні того, ні іншого не трапилося.

Втім, не вперше. Він не стримав своєї передвиборної гарантії (пам'ятаєте - «Не обіцяю, а гарантую.») домогтися відставки мера Києва Леоніда Черновецького. За те, що він замість спокійної ділової роботи на посту міністра став «політичною забіякою». Затіяв бійку з мером столиці після засідання РНБО. Це таке виконання гарантії? Бійка - це смішно. Те, що її  розпочав керівник правоохоронних органів, - ганебно. І знову не захотів після цього йти у відставку Юрій Луценко.

Можна заперечити - міністр стримав своє слово і боровся до кінця з мером Черновецьким. Але в тому-то й сіль, що Луценко не обіцяв постаратися, а гарантував. А якщо гарантував - потрібно виконувати. Або піти з політики. Так правильно.

З переобранням столичного мера вийшло зовсім смішно. Черновецького під грім пропагандистських бубнів «демократи» звинуватили в корупції - роздачі землі. Легітимна процедура при цьому - створити комісію з розслідування, довести звинувачення, після чого завести кримінальну справу і звільнити чиновника, який прокрався. А потім вже влаштовувати перевибори. Але ні. Бажане знову видали за дійсне. Для вигляду  усунули. На практиці - не  усунули. Черновецький весь цей час, не дивлячись на звинувачення в корупції, продовжував залишатися мером Києва. І - як наслідок - був переобраний. Отже, по факту отримав додатковий термін перебування на посту столичного градоначальника.

А що ж демократичні сили. А вони, як виявилось, грали в національну гру - «два українці - три гетьмани». Єдиного кандидата так і не висунули. А його й не було. Висунули те, що було. Навпаки, замість принципової і послідовної політики усування «мера-корупціонера» «мочили» один одного. Один у них був «сильний», інший - «розумний», третій - «красивий». Лише за день до голосування начебто проголосили єдиного - Турчинова. Та й  то, наступного дня повідомлення це спростували.

І все це під мовчання ЗМІ, які раптом як води в рот набрали. А на ранок після голосування всі телеканали, випадково чи ні, оголосили профілактику. Результат у наявності - Юлія Тимошенко потерпіла нищівну поразку в битві за Київ. Для її політичних сил - це дуже тривожний дзвінок, оскільки перевибори в Києві були етапом у боротьбі за владу в Україні. Тепер силам Юлі завдано могутнього удару. Не захоплено найкрупніший центр впливу на електорат, втрачено наступальний дух. Коли наступаючі терплять поразку біля стін столиці, це ставить під сумнів результат всієї кампанії.

Втім, Тимошенко як і раніше найсильніший політичний гравець на національному полі. Сьогодні причина її поразки не в тому, що у неї з'явився гідний супротивник. Рівний їй за силами й харизмою. Проте невдача в даному випадку свідчить про вичерпання сил і ресурсів тих, хто йде під «біло-серцевими» прапорами. І лише опозиція мовчить. Розгром Горбаля для них нічого не означає. Бо у них на очах зіткнулися, зчепилися і втрачають сили їхні головні супротивники.

Сьогодні у політичного процесу в його нинішньому вигляді немає майбутнього. Каструля компромісу вичерпана до дна. Ті, хто всі чотири роки після оранжевої революції сунув туди ложку, хлебтав баланду погоджування, тепер скребуть по дну. І цей нестерпний для вуха скрегіт чує вся Україна.

Адепти демократичної коаліції тепер називають себе «проурядовою». Тим самим заштовхуючи себе в опозицію. Роблячи в очах українців Кабінет Тимошенко тіньовим. Сама Юля вперше заявила про те, що не підтримає кандидатуру Віктора Ющенка на майбутніх президентських виборах.  Ющенко звинувачує Тимошенко в тому, що вона приховує «дійсний стан справ», тим самим оголошуючи про те, що не контролює те, що відбувається в Кабміні. Що зв'язки Президент-прем'єр не існує.

"Уряд українського прориву", заради якого затівалася сумнівна гра з перевиборами мера Києва, ухваленням поправок до поправок у Конституцію, переглядом бюджету Януковича, посланням Президента газеті «Урядовій кур`єр», «круглими столами» і «круглими дурнями», обернулося старечим грипозним чихом в рожеві обличчя тих, хто погоджувався.

«Два молодца из одного ларца» - плоди дивної кадрової політики колишніх союзників по помаранчевій революції - Черновецький і Тимошенко високою волею залишаються на своїх місцях. І країна, що подавилася цими риб'ячими кістками, як і раніше харкатиме кров'ю. Поправки до бюджету, зшиті з підштаників Пинзеника, безнадійні й дуті, принесуть планову смерть економіці і неминучу ганьбу депутатам, які приймають їх. Якщо вони, звичайно, дійдуть до сесійної зали.

Україною чотири роки грають, як зламаною лялькою. Спершу Тимошенко забивала їй цвяхи. Потім її гриз і слинив Єхануров. Потім то закопував, то відкопував Янукович. І ось тепер її повернули, дали погратися примхливій дівчинці - і вона стане акуратненькими пальчиками виколупувати їй блискучі очиці.

Гризуться по всій Україні: у міністерствах, на заводах, в нафтових і енергокомпаніях - "червоні директори", які поцупили передану їм в управління радянську промисловість, і молоді банкіри, які прибирають до рук ще живу плоть української економіки. Їхня гризня нагадує сутичку псів. Старого,  завошивілого, з обламаними зубами і молодого, зухвалого, занурюючого біле вигострене ікло у в'яле горло суперника.

І лише глава Секретаріату, поки Президент Ющенко літає на літаку в чергове закордонне відрядження, тримає в Києві його президентську булаву в зубах, як відданий сенбернар. І тут же, біля  трапа літака, повертає в руки господаря. 

У подібній атмосфері анархії на інших півкулях до влади приходять «чорні полковники». Але оскільки «півкулі» до «глобуса України» відношення не мають, а наші полковники зовсім не чорні, а швидше іншого кольору, то навряд чи таке трапиться. Але трапиться щось обов'язково. В очікуванні чогось невідомо-страшного згадуються гоголівські видіння. Ніч. Темна покинута церква. Хома Брут наодинці з білою як смерть «панночкою». Оскаженілі вовкулаки  і нетопирі. І глибокий, як з льоху, голос: «Ось він!»