Великого українця назвуть Савік

Автор: Максим Равреба

Ви бачили, як проходять виставки котів? Поки начесані улюбленці виніжуються в клітках на подіумі, господарі обмінюються досвідом виховання, утримання тварини, боротьби із хворістями, у числі яких блохи, гази та нетравлення шлунка. Демонструють один одному фотографії, зроблені мобільними телефонами, домовляються про в'язку. Результат вирішений наперед і, взагалі-то, нікому не цікавий. У результаті на шию нявкаючій істоті чіпляють паперову різноколірну стрічку з блискучою фольгою та печаткою фелінологічної асоціації. Кошак серйозний і радісний, не кліпає від щастя. Господар чухає його за вухом, викликаючи гурчання, іноді цілує мокрий ніс.

Але часом трапляється так, що раптово, звідкилясь із надр зали, з'являється розлючена бонна, несучи в оберемку величезну грудку шерсті. І тоді, на втіху публіці, починається скандал. Жюрі звинувачують у всіх і всіляких. Через стіл літають папери, в яких родовід, нагороди. Тварини починають хвилюватися, шиплять і дряпаються. Те, що ще недавно було прекрасною розвагою, стає схожим на Верховну Раду. А глядачі залишаються в подиві. Навіщо вони це роблять?

Так і тепер – у чергові сплески маразму української політики, який із кожним днем лютішає, втрутився скандал навколо дивного багатоходового шоу, присвяченого не менш загадковій меті.

Сюжет телевізійного проекту нісенітний. Глядачам, велика кількість яких (завдяки зусиллям апологетів Болонського процесу) не тільки забула, як розставляти розділові знаки, але й елементарні правила правопису, запропоновано вибрати собі найвеличнішого співвітчизника. Безглуздість у тому, що претенденти спочатку несумісні. Та й не в усіх біографія достатньо вивчена.

Останній факт пояснюється місцем, де куплений формат шоу, – Великобританія. Але там, на відміну від України, із родоводом національних героїв усе ясно. Там архіви не горіли та не знищувалися. Із нашими співвітчизниками складніше. Не всі, хто народився в Україні, були українцями. Не всі території, де вони проживали, входили за їх життя до складу України. Нарешті, Україна як частина політичної карти світу виникла зовсім недавно.

Участь у шоу нікого ні до чого не зобов'язувала. Сама програма була комерційним проектом. Тобто таким, який має заробити грошей (і заробив чимало). Проте його позиціонували мало не як соціальний проект, покликаний об'єднати українців. Чого не виходить у українських політиків.

Якщо виходити з цих завдань, то перемога Ярослава Мудрого влаштовувала всіх. Ще правильніше було б влаштувати перемогу святого, рівноапостольного хрестителя Русі, Володимира Червоне Сонечко. Ще правильніше, виходячи з архетипов і національних символів, було б, щоб чемпіонкою стала свята княгиня Ольга. Але переміг все-таки Ярослав Мудрий. І що? І нічого.

Нічого б. Але з легкої руки керівника телепроекту вибухнув скандал. На його думку, переможцем повинен був стати Степан Бандера. Я питаю: якби переможцем виявився б лідер ОУН УПА, добре це було б чи погано? Відповім: хоча це і продемонструвало б претензії західних регіонів і право-націоналістичних кіл нав'язати всій Україні свою версію історії, але в принципі жодного впливу це не зробило б ні на що.

Вітчизняна історія вкрай суперечлива та непроста. Вона досі не написана. Тобто на сьогодні не існує більш-менш неупередженого опису подій і їх логічної інтерпретації. Проте українці сьогодні залучені до чергового скандалу щодо того, чого до кінця не розуміють. Ну і, природно, вплутуючись у бійку, ніхто не думає про те, що результат був вирішений наперед. І жодні голосування зробити Бандеру найвеличнішим українцем не могли.

Але чи важливо це? Якщо судити з погляду державної ідеології, то святі Владимир і Ольга зробили більше за інших, визначивши її наперед на сотні років. Перейшовши разом із підданцями під покров православного християнства. Якщо говорити про національну ідею, то величніше за Тараса Шевченка не було нікого. Так. Його поезія надихнула цілі покоління. І надихає дотепер. Але. Якщо мова йде про державу, ту Україну, в якій ми живемо, з її кордонами, політичною системою, міжнародним визнанням, то...

Її творцями є ті, кого проклинають усі націоналісти. Ленін, Сталін і Хрущев. Ленін і його більшовики дали Україні кордони та політичну систему. Для тих, хто не розуміє, поясню: кордони – це те, за що народи сотні років ллють моря крові. Ці моря були тут пролиті. Плата за державність. Сталін відстояв Україну від німецького завоювання, приєднав західні області, виселив звідти конкуруючий етнос – поляків. Таким чином звільнивши ці території для українців. Парадокс історії: проти Сталіна на цьому етапі української історії і воював Степан Бандера. І, як це буває на війні, зазнав нищівної поразки. Загинув сам, а разом із ним згинули сотні тисяч українців, котрі воювали за Україну.

Новий парадокс історії: ми можемо тільки здогадуватися, за яку саме Україну воював Степан Бандера. І в яких кордонах вона існувала б. Але сьогодні ми живемо саме в тій Україні, яку створив Сталін. Це не добре і не погано. Це факт. А факти – це найупертіша річ. Таких фактів у вітчизняній історії багато.

Чи розуміли це творці шоу «Великі українці»? Навряд чи. Вони прагнули лише підвищити рейтинги та заробити грошей. Як однієї, так і іншої мети вони досягли. Але. Вкотре посварили українців. І вкотре «обличчям» цієї махінації був іноземний журналіст, відомий тим, що приєднав до свого прізвища слово «свобода».

“Земля, як і вода, породжує гази, і це були пузирі землі”, – скажуть коли-небудь словами Шекспіра про сьогоднішніх українських політиканствуючих дилетантів наші нащадки. Ми ж визнаємо: нашою свідомістю правлять дивні персонажі, які мають химерні властивості, хворобливу різноманітність потворних реліктових форм.

Тоді як економіка неухильно котиться в безодню кризи, ціни на продукти харчування та паливо ростуть, долар, на який працювали 15 років жителі України, дешевшає на очах, останні крихти власності й основа держави – українська земля – розпродається, українці, з насолодою наркоманів, приковують свою увагу до екранів телевізорів. Відволікаючись від щоденних, набагато насущніших і важливіших речей. Знову парадокс: надмірне захоплення минулим забирає майбутнє.

Ще одне відро холодної води отримало керівництво України. Я маю на увазі те, що 16 травня політкомісія Парламентської Асамблеї Ради Європи відмовилася визнати, що від голоду 1930-х років постраждав виключно український народ. Що ставить хрест на намірі Президента Ющенка домогтися визнання Голодомору геноцидом українського народу. Чергова вигадка, що не має жодгного відношення до політики та економіки, під загрозою краху.

Це погано, що увагу українців намагаються відвернути від економіки. Бо економіка – основа миру у громаді. Із зникненням торгового шляху «із варягів у греки» розпалася та зникла Київська Русь. Із ліквідацією зернової монополії Речі Посполитої, яка забезпечувала хлібом Європу, пропала і польська, і тільки-но народжена українська державність. Економічна криза, неефективність економіки згубили дві великі імперії – Російську та Радянську. Що станеться з Україною у межах УРСР, якщо її відлучать від транспортних потоків, зіллють її дистрофічний ринок із розвиненим європейським, відключать від російських енергоносіїв?

Послання Президента, уперше за чотири роки оприлюднене не в сесійній залі (не пустили Віктора Ющенка союзники...), а в газеті, не дає відповідей на ці питання. Політика Ющенка всередині країни зазнала краху. Скандал навколо «великих українців» – лише жалюгідне віддзеркалення тієї катастрофи положення всередині країни, яке ми спостерігаємо. Подумайте: глава держави прилюдно просить СБУ розібратися в ситуації навколо Фонду держмайна. При цьому риторично питаючи (кого?): «Я хотів би запитати у вас прямо – в цій країні Конституція працює?» У ЦІЙ країні – це Віктор Андрійович про Україну. І у кого йому про це питати, як не у себе – гаранта Основного Закону?

Слова Президента лякають. Ще більше, ніж попередження «енергетичного» російського Чубайса: «Коли я в обговоренні з українськими колегами ставлю питання: у чому сенс, навіщо?» Це він про те, що після помаранчевої революції нова влада ухвалила найнебезпечніше для України рішення – синхронізувати вітчизняні мережі з європейською. До цього, після кризи початку 90-х, ми мали «синхрон» зі звичною для наших частот російською мережею. І знову політика приносить в жертву економіку. У разі синхронізації з Європою Україні доведеться повністю відрізувати всі електричні мережі з Росією. Це у свою чергу вимагатиме колосальних витрат.

Хто і коли ухвалив таке рішення? Хто про нього знає? Хто знає, у що виллється чиєсь політичне шкідництво? Для довідки скажу: це сталося 4 травня 2006 року. Втім, на тлі решти – це лише один із прикладів. Дійсно «великі українці» закладають сьогодні основи майбутньої держави, в якій жити нашим нащадкам. Яким буде це майбутнє, пояснювати не треба. Можна спробувати запитати у пана Шустера, але, думаю, не варто.

Нас обіклали. Його обіклали, як вовка. Обтягнули прапорцями і в ялинках, на «номерах», чекають стрілки. Ющенко цілиться в лоб із карабіна, не вибачаючи свого рейтингу, який упав, і краху «помаранчевої ідеї». Тимошенко цілить із снайперської в серце, не забувши своїх президентських амбіцій. Ворожнечі з Ющенком, коли той щохвилини нагадує про перспективу звільнення. Янукович, знатний «ведмежатник», наставив автомат в черево, захищаючи рідних однопартійців і їх активи.

І ми борсаємося в пастці. Лічимо хвилини. Дивимося, як висипається пісок із величезного пісочного годинника, зробленого у вигляді Савіка Шустера. Стратегічний план влади та опозиції, схоже, у тому, щоб розігріти «соціальний котел». Довести температуру до вибуху. Зробити його спрямованим, відвівши удар у бік супротивника.

От чому лукаві телепрограми з претензією на національні проекти небезпечніші за будь-яку кризу. От чому українці сперечаються про Ярослава Мудрого та Бандеру, а не про те, як змусити владу працювати. Трусонути цією владою. Яка сьогодні нерухома, розпухла, як викинутий на берег кит.