Є у революції початок...

Автор: Олеся СафроноваФото: ІнтерМедіа консалтинг

А счастье было так возможно.
И так возможно, и вот так...
Владимир Вишневский, поэт

"Я бачу Україну справедливою і багатою європейською державою, де кожна людина може реалізувати свої можливості, а не шукати кращої частки за кордоном. Де кожен охочий має роботу і гідну зарплату, доступ до освіти і належного медичного обслуговування. Де життя надійно захищене, а влада користується довірою і повагою громадян. Де всі рівні перед законом, а свобода думки, свобода слова, свобода совісті - непорушні цінності. Я бачу Україну державою, яку поважають і цінують її громадяни і до якої з повагою ставляться у всьому світі". Це прелюдія до програми кандидата в президенти Віктора Ющенка "10 кроків назустріч людям". Ті, хто чотири роки тому стояв на засніженому Майдані, повинні пам'ятати, з яким відчуттям опальний "помаранчевий" лідер лив цей словесний "єлей" на голови громадян, "обдурених режимом". Причому лив вельми рясно і переконливо.

Це сьогодні читати програмні цілі Ющенка і смішно, і сумно, а тоді в "10 кроків" однаково повірили і вчені, і рядові виборці, мало обізнані в тонкощах економічної та політичної думки. Скажу більше, "покроковим" обіцянкам повірили і значно пізніше за листопадові події 2004 року.

Під час торішніх позачергових парламентських виборів положення "10 кроків" узяли на озброєння панове з "Народної самооборони" на чолі з Юрієм Луценком, який не на жарт розсердився, почувши моє питання: чи не вважає він форменим знущанням обіцяти людям те, що вже обіцяв, але так і не виконав президент України. "10 кроків" - це довгостроковий план, який не може бути реалізований за рік чи два. Це набір орієнтирів, до яких потрібно прагнути, а результати цього прагнення буде видно лише після першої президентської каденції", - зриваючись на крик, відповідав Луценко.

Ось тепер, коли каденція добігає кінця і президентові залишився лише рік перебування на посаді, саме час подивитися, а що ж зроблено і куди сьогодні прагнуть "великі революціонери сучасності".

Країна упущених можливостей

Отже, беремо в руки "10 кроків" (всього дві сторіночки машинописного тексту), читаємо. Крок номер один - створити в країні 5 мільйонів нових робочих місць. "Створення нових робочих місць з гідною зарплатою визначити критерієм оцінки діяльності влади на всіх рівнях. Направити економічну політику на розвиток внутрішнього ринку. Ввести систему державного замовлення і громадських робіт для створення нових робочих місць. Гарантувати робоче місце кожному, хто отримав професію за державним замовленням. Зняти всі перешкоди для тих, хто хоче відкрити власну справу, сприяти їхній власній ініціативі. Зменшити ставки кредитування. Забезпечити гарантований доступ до кредитів для малого і середнього бізнесу. Залучити в економіку України інвестицій в 10 разів більше, ніж сьогодні".

Посил хороший, але на ділі все має інший вигляд. Ставки за кредитами для малого і середнього бізнесу сьогодні становлять від 24-26% і вище, а терміни кредитування максимально знижені. Іншими словами, охочим відкрити власну справу розраховувати на допомогу банків або держави не доводиться. Причому винна в цьому зовсім не горезвісна фінансова криза: більш-менш прийнятних кредитних ставок - в 3-5% (як це прийнято на цивілізованому світі) - тут ніколи не встановлювали, ні до Помаранчевої революції, ні одразу після неї.

З інвестиційним проривом справи йдуть більш ніж краще. Якщо в 2004-му обсяг прямих іноземних інвестицій на душу населення становив 140 доларів, то в жовтні 2008-го ледве досяг 812 доларів. При цьому появи мільйонів нових робочих місць, про що так пеклися автори "10 кроків", якось не спостерігається. Більше того, якщо в 2005-му рівень безробіття становив 7,6%, то до 1 січня 2009 року кількість офіційних безробітних перевалить за 8,5% (614 тисяч чоловік), і це не рахуючи прихованого безробіття, особливо в металургії і вугільній промисловості.

Нагадаю, сьогодні в Україні зупинено 20 з 36 доменних печей. Сталевари працюють три дні на тиждень, а то й зовсім відправлені у неоплачувані відпустки. Стоїть виробництво на Никопольському феросплавному заводі, Запорізькому алюмінієвому комбінаті, частково на ММК ім. Ілліча, "Запоріжсталі", "Азовсталі".

Металурги гальмують роботу вугільників. Тільки у вересні цього року замість необхідних 211 тисяч тонн вугілля меткомбінати сплатили лише 19 тисяч тонн. А в жовтні і зовсім припинили покупку сировини. Якщо ситуація не зміниться, то на вулиці, за різними оцінками, опиниться до 500 тисяч чоловік, а держава не долічиться третині ВВП. І що характерно, передбачити нинішні тенденції праці не складало. "Готовність до кризи повинна була б бути наслідком копіткої планомірної роботи попередніх урядів".

"Мова йде про політику 2005-2008 років. Тоді всі чекали, що економічна політика змінюватиметься від екстенсивного шляху розвитку до впровадження інноваційних стимулів. Але жоден уряд - ні Януковича, ні Тимошенко, ні Єханурова - не зміг цього зробити. Зараз стимулюють хіміків, металургів, тобто виробників, але слід стимулювати інвестиційний попит, житлове і дорожнє будівництво. В умовах гарної погоди стимулюють пропозицію (виробника), в умовах кризи стимулюють попит. А сьогоднішня криза - це коли ніде реалізувати продукцію. Сьогоднішні антикризові заходи - це гра в політику", - зазначив в інтерв'ю журналістам Анатолій Гальчинський, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої економіки і міжнародних відносин, колись провідний економічний радник Леоніда Кучми.

Крок номер два: "Забезпечити пріоритетне фінансування соціальних програм. Збільшити мінімальну пенсію - вона буде більшою за прожитковий мінімум. Ліквідувати "зрівнялівку" і дискримінацію в пенсійному забезпеченні. Протягом року повернути людям борги з виплати зарплати. Відновити зруйновану систему охорони здоров'я. Створити умови для повноцінного суспільного життя інвалідам. Відновити 10-річний термін навчання в середній школі з 5-бальною системою оцінювання знань. Замість будівництва нових урядових споруд і покупки дорогих автомобілів для чиновників - будувати соціальне житло для малозабезпечених громадян".

На ділі мінімальна пенсія тільки у квітні цього року ледве-ледве досягла рівня прожиткового мінімуму і становить зараз 481 грн. Причому задовольнятися малим доведеться ще довго: за порадою МВФ, уряд зобов'язався на два роки заморозити всі соціальні виплати - до моменту стабілізації української економіки. Непривабливо вийшло і з обіцянкою повернути борги з виплати зарплати. На 1 січня 2008 року заборгованість по зарплаті в країні становила майже 670 мільйонів гривень, і за рік, за даними Держкомстату, ця сума тільки виросла - до 1 млрд 043 млн 622 тис. грн. "Передовики" боргового зростання - Донецька, Луганська, Харківська, Львівська області і місто Київ.

Будівництво соціального житла, зрозуміло, не ведеться: криза зупинила будівництво навіть елітної нерухомості, що вже говорити про квартири для "середнього класу" або для малозабезпечених сімей. Зате покупкам дорогих авто в Україні, як і раніше, раді. Кожен високопоставлений чиновник в країні досі має право витратити до 500 тисяч бюджетних гривень на покупку службового "Мерседеса" Е-класу, "Ауді" А-6, "Тойоти" або представницького варіанта "Фольксвагена". Знизити чиновницькі автоапетити не вдавалося жодному "демократичному" уряду.

Крок номер три: "збільшити бюджет зменшенням податків. Коли податки будуть справедливими, їх платитимуть всі - тіньова економіка вийде на поверхню і поповнить бюджет. Через п'ять років "зарплатовий" податок не перевищуватиме 20%. Пора відокремити бізнес від влади, захистити підприємців від поборів. Припинити практику використання правоохоронних органів для здійснення тиску на підприємства. Пора змусити олігархів справно платити всі податки. Ми проти нового перерозподілу власності, але олігархи заплатять справжню ціну за підприємства, які "прихватизуються" за безцінь, - мільярди гривень підуть на виплату заощаджень пограбованих громадян".

Якби Президентові Ющенку вдалося до кінця виконати тільки цей пункт своєї програми, все решта йому можна було б пробачити і забути. Про реформу бюджетного і податкового законодавства в нашій країні не говорив хіба що ледачий. Проте ні наявність Бюджетного кодексу, ні постійні зміни зведення податкових законів, покликані нібито поліпшити систему стягування всіляких платежів, відчутного полегшення так і не принесли.

Ніякого масового виходу з тіні не відбулося, а існуючий дисбаланс податкових платежів змушує самих митарів чесати потилиці: левову частку відрахувань (приблизно дві третини) забезпечує великий бізнес, питома вага якого становить лише 3-5% загальної кількості підприємств. Тобто позбудься Україна двох-трьох великих заводів, комбінатів і фабрик - і збирати податки буде ні з кого, а значить, лікарі, вчителі та інші бюджетники у будь-який момент можуть залишитися без зарплат і пенсій.

Аналогічна історія спостерігається і з приватизацією. Від того, наскільки вдалим виявиться продаж майна, залежать багато соціальних програм. Гроші від роздержавлення як вимивалися з бюджету, так і продовжують вимиватися. Все, що продаємо - просто проїдаємо, а повинні були дбайливо зберігати для потреб майбутніх поколінь або на випадок біди.

Проте головна небезпека такого споживчого підходу не тільки в тому, що продавати вже нічого. Потенційних покупців українського майна з кожним роком все менше. Не стоять біля наших воріт черги охочих прикупити заводик чи пароплавчик. Якщо в 2005 році дохід від продажу майна становив рекордні 5 мільярдів доларів (і то винятково за перепродаж "Криворіжсталі"), то в 2008-му надходжень практично немає, хоча в графі очікуваних бюджетних доходів стоїть чітка цифра - 1,7 мільярда доларів. Адже ці мільярди збиралися пустити на повноцінне (а не сміхотворне в тисячу гривень) повернення внесків Ощадбанку СРСР. І уряд Тимошенко обіцяв піти у відставку, якщо обіцяне не виконає.

Єдиним "корисним" досягненням президентської програми стало зниження прибуткового податку з фізичних осіб. Але і тут щастя було недовгим: у 2006-му податок становив 13%, а в 2008-му - вже 15%. Не виключено, що економічний спад змусить переглянути цей показник - до заявлених 20%.

Подальші "кроки назустріч людям" зводилися до боротьби з корупцією (за 4 роки жодного показового корупційного процесу), забезпеченню безпеки життя громадян (міліція, як повелося, з народом), поліпшенню демографічної ситуації (за допомогою введення грошової допомоги молодим батькам), поверненню додому заробітчан з Європи і Росії, розвитку українського села (а з ним і зміцненню ринку землі), підвищенню престижу армії.

Окремий пункт програми - чесна, прозора, послідовна та економічно вигідна зовнішня політика України: "Ми оцінюватимемо успіхи не за кількістю візитів, заяв і декларацій. Головне для нас - обсяг залучених в Україну інвестицій, просування вітчизняних товарів на міжнародні ринки, захист громадян України за кордоном. Відносини з Росією будуть взаємовигідними, дружніми і стабільними. Наші партнери як на Сході, так і на Заході побачать іншу Україну - сильну, надійну, таку, що виконує зобов'язання і, в той же час, здатну захистити свої національні інтереси".

Украй приємний пасаж, але нездійсненний за визначенням. З самого початку свого президентства Віктор Ющенко тільки тим і займався, що колекціонував поїздки і кількість визнань Голодомору 32-33 років актом геноциду українців. Лише раз з його вуст злетіло: "Ми привезли до України 2 мільярди інвестицій". Це сталося зимою 2005-го року - після знакового візиту на Всесвітній економічний форум в Давосі. Тоді Європа і Америка, натхненні українськими перетвореннями, готові були не просто вкладати сюди гроші - нашій країні готували членство і в ЄС, і в НАТО, і в інших поважних організаціях.

Але час йшов, а революціонери все співали та святкували прихід нової "демократичної" ери. Працювати, особливо над зміцненням нашого міжнародного іміджу, ніхто якось не хотів. В результаті прийшли до того, що місяць тому Єврокомісія випустила цікавий манускрипт, в якому чітко і недвозначно дала зрозуміти: "ЄС схиляється до того, щоб переглянути своє ставлення до східних сусідів абсолютно в іншому ключі. Східні сусіди, і зокрема Україна, перестають бути спадкоємцями оксамитових революцій і починають асоціюватися з проблемами балканського характеру. Відносини зі східними партнерами залишатимуться доповненням до російсько-європейських відносин, в рамках яких ЄС веде діалог про пересічні периферії". Ще від України чекають стабільності і розуміння своєї регіональної ролі, але поки що на яву лише повний внутрішньополітичний хаос і відсутність чітких зовнішніх орієнтирів (неприкрите прагнення окремих чиновників в НАТО наперекір громадській свідомості - не в рахунок).

Недивно, що з таким багажем невирішених проблем і набутих за останні роки труднощів четвертої річниці Майдану навіть не святкували - прикрилися 75 роковинами згаданого Голодомору. Вийшло навіть символічно: за загальною скорботою загубилися і потенційна відставка Кабміну з його невдалим українським проривом та інфляцією в 24,1% (замість обіцяних 9,6%), і відсутність домовленостей на постачання газу (напередодні зими), і збільшений до непристойності державний борг, розміри якого вже наступного року становитимуть майже 90% ВВП, і рекордне негативне сальдо торгового балансу (за підсумками року, імпорт перевищить експорт на 15 мільярдів доларів), і курс гривні, що скаче як коник (до січня за долар попросять 7,5 гривень).

Які вже тут святкування. Тут навіть орденів "за боротьбу і вірність ідеалам Майдану" вручати нікому. Бо немає вже ні боротьби, ні вірності. Кожен сам за себе і за свої мільйони. І це, мабуть, потрібно пережити. Щоб наступного разу не кортіло революції починати...