Хронічний каудильїзм

Автор: Олександр МаксимовФото: ІнтерМедіа консалтинг

Рано чи пізно настає момент, коли людині час піти на спокій. Але якщо звичайний громадянин часто йде на пенсію із радістю, передчуваючи чи то рибалку, чи то забивання "козла", то політики найчастіше ставляться до заходу кар'єри як до персонального апокаліпсису. І тому намагаються відтермінувати його за будь-яку ціну. От, наприклад, товариш Уго Чавес, президент Венесуели, визначний будівельник соціалізму в окремо взятій країні. Або пан Ющенко, революційний Президент...

Чим гірше йдуть справи у країні, тим міцніше чіпляється Уго за своє крісло. Так, днями з'явилося повідомлення, що його Єдина соціалістична партія в 2009 році знову порушить питання про продовження термінів повноважень президента на невизначений час шляхом зміни конституції країни. Цікаво, що референдум на цю тему вже був - у грудні 2007 року. Тоді проти поправок до конституції проголосували 50,7% жителів Венесуели.

Уго Чавес пропонував внести до конституції загалом 69 поправок. Серед них - скасування обмежень на переобрання одного й того ж громадянина на пост президента країни, збільшення президентського терміну з шести до семи років і наділення глави держави правом призначати своїм указом голів територіальних, муніципальних утворень, зокрема мера столиці, а не всенародно обирати, як це було раніше.

У принципі, цілковито зрозуміло, чому саме тепер знову постало питання про те, щоб зробити Чавеса довічним президентом. Минулої неділі у Венесуелі відбулися вибори губернаторів і мерів. І хоча політичні супротивники глави держави перемогли лише у трьох штатах із 23, такий результат можна вважати великим успіхом: один із штатів, Сулія, є центром нафтовидобутку, штат Міранда - найбільш розвинений промислово і густонаселений, штат Нуева-Спарта - центр туризму. Крім того, мером венесуельської столиці обрано опозиціонера Антоніо Ледесма. У двох штатах - Карабобо і Тачіра - результати невизначені: "чавісти" та опозиціонери отримали практично рівну кількість голосів.

І це тоді, коли електоральна база супротивників Чавеса - середній клас - поступово деградує. Його основою були дрібні й середні бізнесмени, кваліфіковані робочі, заможні фермери, інженери, люди вільних професій; загалом приблизно третина населення країни. Введення низьких закупівельних цін на продовольство, встановлення фіксованих цін у магазинах, націоналізація безлічі підприємств плюс сильна інфляція зруйнували колишню соціальну модель. Проте з'явився новий середній клас: дрібні наркодилери, власники бензовозів, які нелегально ганяють машини з дешевим пальним до сусідньої Колумбії, торговці, ремісники та селяни - колишні люмпени, котрі отримали кредити, житло й землю за чавесовськими програмами допомоги біднякам. І, зрозуміло, чиновники нового режиму, які "кришують" бізнес і які загрузли в корупції. Цей новий середній клас голосувати буде за Чавеса - і бюлетенями, і, якщо знадобиться, зброєю.

Зазначимо, що стиль правління Чавеса - класичний латиноамериканський каудильїзм: система, в якій каудильо (вождь), оточений прихильниками, править, спираючись на нижчі верстви населення, підкидаючи їм подарунки у вигляді пільг і позик, земельних ділянок тощо. Саме тому Чавес і надавав місцевим виборам величезного значення. Адже фортеця каудильїстського режиму залежить від двох речей: можливості підкидати подачки революційним натовпам і слабкості тих груп населення, які можуть і хочуть жити самостійно, без вождів і "національних лідерів".

Сьогодні проти Чавеса працює криза: грошей на роздавання "подарунків" і на допомогу союзникам стає все менше, інвестиції з Росії, Китаю та Ірану навряд чи будуть здійснені. Остаточно знищити залишки колишнього "середнього класу" не виходить - кількість "античавістів" не зменшується. Втрата впливу "чавістів" у найнаселеніших і найрозвиненіших регіонах країни показує, що без насильства та крові остаточно повернути Венесуелу на шлях соціалізму навряд чи вдасться. Отже, саме час стати довічним президентом...

Тепер дозволю собі невеликий екскурс в історію, що прямо стосується теми статті. У період з 1992 по 2006 рік 26 президентів різних держав намагалися змінити терміни президентських повноважень (цього року список вочевидь поповнить Росія). Вони діяли двома способами: у 14 державах (серед них Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан і Уганда) вони просто скасовували або переписували конституційні норми, які містили подібні обмеження; у 12-ти країнах (зокрема в Киргизстані, Намібії та Перу) реалізовувався "м'якший" сценарій, що дозволяв діючим главам держави залишатися при владі без внесення змін до основного закону.

От три приклади зміни термінів президентських повноважень (один із них - якраз Венесуела).

Франція
У 2000 році у Франції була прийнята поправка до Конституції, що скоротила термін президентства із семи до п'яти років. Президент Жак Ширак пояснив цю зміну тим, що "сім років - це дуже довго" і "п'ять років - це сучасніше", крім того, він підкреслив, що французи голосуватимуть частіше.

Семирічний термін президентського правління був встановлений у 1873 році, після того, як була скинута монархія, і як тимчасовий захід. Франція багато разів змінювала свої конституції - за останні два століття це відбувалося 12-15 разів (точну кількість змін неможливо визначити, тому що у багатьох випадках зміни проводилися шляхом включення нових статей або ухвалення "конституційних законів").

У 1958 році у Франції з'явилася так звана П'ята Республіка. Вона унікальна й не має точних аналогів у світі. Формально це парламентська республіка, тому що уряд може бути відправлений у відставку шляхом парламентського голосування. З іншого боку, це президентська республіка, тому що президент має значні повноваження та обирається прямим голосуванням. Іноді для опису цієї системи використовується термін "напівпрезидентська республіка".

До 2000 року президент Франції управляв країною сім років, а парламент - п'ять. Це часто призводило до політичних криз і до частих змін уряду. У середньому, уряд Франції перебував у владі три роки. Проте в другій половині ХХ століття було багато прикладів, коли він працювало і п'ять, і два роки. Тому скорочення президентського терміну повинне було зупинити цю аритмію влади.

Венесуела
До 1999 року президенти Венесуели мали право очолювати державу один п'ятирічний термін. Ця конституційна норма була колись введена для того, щоб уникнути небезпеки панування військових диктатур, які процвітали в багатьох країнах Латинської Америки.

У 1999 році на президентських виборах переміг Чавес, який почав реалізовувати масштабну програму реформ, стратегічною метою яких була розбудова соціалізму. Проте його проектам часто протистояв консервативний парламент - Національна Асамблея. Щоб виправити ситуацію, у тому ж 1999 року Чавес організував референдум, за наслідками якого Національна Асамблея була тимчасово скасована, її місце посіла Конституційна Асамблея, переважну більшість в якій отримали прихильники Чавеса. У свою чергу, Конституційна Асамблея оперативно підготувала проект нової Конституції, який збільшив президентський термін до шести років і встановив ліміт у два терміни.

Чилі
У 1980 році в Чилі була прийнята нова Конституція, що набула чинності в 1981-му. Країною тоді правила військова хунта, лідером якої був генерал Аугусто Піночет. Нова Конституція давала президентові право залишатися при владі 6 років без обмеження кількості термінів. У 1988 році в Чилі відбувся плебісцит, який де-факто став причиною відчуження Піночета (він залишив свій пост у 1990 році). Тоді ж був спрощений порядок внесення поправок до Конституції. У 2005 році президент Рікардо Лагос і парламент змінили президентський термін, скоротивши його з шести до чотирьох років. Тоді ж було встановлено, що одна людина не може займати президентську посаду два терміни поспіль.

* * *

Аніскільки не сумніваюся, що уважний і вдумливий читач, який вивчив викладену вище інформацію, помітив забавний збіг. А саме: правління нашого дорогого Віктора Андрійовича все більше нагадує режим Чавеса, а точніше - каудильїзм. Тобто, повторюся, систему, в якій вождь, оточений прихильниками, править, спираючись на нижчі верстви населення, підкидаючи їм подачки. Усі ознаки присутні: "вождь", приведений до влади натовпами "революціонерів". "Прихильники" - найближче оточення плюс десятки тисяч дрібних "Любіх друзiв" по всій країні, готових глотку перегризти за того, хто допустив їх до годівниці. Опора на "нижчі верстви" - клінічних лузерів, не здатних нічого досягти своїми силами, але таких, які звинувачують у цьому не власну тупість і жадність, а "москалів", "масонів", "жидів" та інших. Саме цій категорії населення Ющенко і робить "подарунки" - Шухевич, голодоморо-геноцид, насильницька українізація. У сфері матеріальній - "теплі місця", безконтрольне використання бюджетних грошей або бізнес-преференції.

Ще одна спільна риса: глобальна криза так само б'є по владі Ющенка, як і по силі Чавеса. Гроші та місця для роздавання "своїм" у гаранта української Конституції стрімко закінчуються, мало того, Тимошенко небезуспішно намагається відібрати останнє. Спроби відволікти людей від економічних проблем за допомогою "святкування" Голодомору та словесної (поки) війни з Росією можуть спрацювати тільки із згаданими вище "нижчими верствами", і те недовго. А тому Віктору Андрійовичу, який має величезне бажання залишитися на другий термін, але не має для цього реальних можливостей (досить поглянути на його рейтинг і послухати людей у транспорті), залишається одне - спровокувати у країні надзвичайну ситуацію. І все до того йде. Приводи можуть бути різними (або кілька одночасно). Ну, наприклад: народні заворушення, викликані бездарною політикою уряду Тимошенко. Зовні все має більш-менш благопристойний вигляд: зубожілі маси, які вимагають відставки Кабміну, подекуди владі доводиться застосувати силу, Крим відкритим текстом проситься з України до Росії. Щоб зберегти цілісність країни та вберегти "свою націю" від громадянської війни, Ющенко вводить пряме президентське правління та скасовує всі вибори до ліпших часів.

Або інший варіант (на його користь говорять недавні випади Ющенка на адресу Медведєва, після яких різко постало питання про борги та ціну на газ). Російські шовіністи, котрі мріють про реставрацію імперії, намагаються економічно задушити Україну, а то й окупувати під приводом захисту російськомовного населення (або щоб убезпечити себе від розширення НАТО на схід). І знову на горизонті постає могутня фігура рятівника вітчизни Віктора Андрійовича із президентським правлінням під пахвою...

Усе це може здатися надуманим і неймовірним. Чесно кажучи, я дуже хотів би, щоб так воно і сталося. Але мені чомусь не віриться, що Ющенко погодиться просто піти на пенсію...