Олександр Бабаков: США не зацікавлені в зміцненні ні України, ні Росії

Автор: Сергій Дойко

Віце-спікер Держдуми Росії, представник партії "Справедлива Росія" Олександр Бабаков, звичайно ж, був стриманіший у висловах стосовно Києва і його відносин з Москвою. Куди стриманіше, ніж днем раніше його колега по Думі Сергій Марков.

В інтерв'ю ІМК  ("ІнтерМедіа консалтинг") у Страсбурзі Олександр Бабаков часто підкреслював, що його слова в жодному разі не є рекомендаціями українським властям. Це просто його точка зору. Прагнув говорити дуже акуратно. Хоча, в окремих випадках, позиція парламентарія звучала куди вже чіткіше.

– У ПАРЄ думки членів української делегації розділилися щодо Росії: хтось голосував за позбавлення РФ права голосу в Асамблеї, хтось був проти, хтось утримався. Як Ви це прокоментуєте?

– Саме голосування підтверджує, що сьогодні Україна представлена різними політичними силами, які мають думки з різних питань, що часто не збігаються. На мій погляд, це не може оцінюватися ні негативно, ні позитивно. Оскільки це – реалії. Реалії сьогоднішньої української політичної системи.

– Ви стежите за тим, що відбувається в Україні?

– Звичайно. Я відношуся до тих російських політиків, які, поважаючи суверенітет України і не втручаючись у внутрішні справи і процеси, не можуть залишатися байдужими до того, що там відбувається. Але коректність поведінки в тому і полягає, що ми не можемо радити. Ми можемо тільки для себе давати певні оцінки і робити висновки. Я завжди говорив про те, що будь-якій державі, будь то Україна, Росія або інша, яка має не таку вже велику історію самостійного розвитку, все-таки потрібно виходити з розуміння того, що будь-які політичні інтереси повинні спиратися на інтереси власного народу. Я не прихильник того, що Україна повинна зайняти позицію проросійську або чисто прозахідну. Але я завжди говорив, що моє бажання або небажання, звичайно ж, не є тут ключовими. Ключовим є прагматизм. Саме прагматизм часто політиків опускає на землю, повертає їх до реального життя, до тих часів, коли вони ще не були політиками, а були простими громадянами.

– І що ж сьогодні для України прагматизм?

– Це неминуче розуміння того, що співпраця у всіх галузях – це не тільки сьогодення, але і майбутнє наших двох держав. Коли я чую дискусії відносно, наприклад, статусу російської мови, перспектив входження України в НАТО або Євросоюзу, взаємин з Росією, то я вже навіть перестав нагадувати, що нас зв'язує тут значно більше, ніж роз'єднує. У Росії і України історія, культура, релігія настільки переплетені всередині громадян, що дуже важко розірвати це все. У багатьох близькі або рідні знаходяться на території і України, і Росії. Це очевидний факт. Я про це вже перестав говорити. Але почав закликати всіх ярих прихильників роз'єднання з Росією до здорового прагматизму.

Ось візьмемо, наприклад, те ж питання російської мови. Не хотів би втручатися у внутрішні справи України, але виходжу з чистого прагматизму і ставлю питання тим, хто нас зараз читає: чи багато серед громадян України людей, які досконало володіють англійськими, німецькими, французькими, китайськими мовами, що зіставно із знанням російської мови? Я упевнений, що ні. Але світ не може існувати без того, щоб люди знали не одну-дві мови, а знали їх багато. Так от, виходячи з голого прагматизму, а не простіше було б зберегти російську мову не як ідеологічну складову, а просто як можливість додаткового знання іноземної мови, що дозволяє глибоко інтегруватися у всі процеси, пов'язані з взаєминами України з Росією?..

– Уся річ у тому, що саме російська мова в Україні давно стала чистою політикою...

– А ось саме у цьому і полягає відповідальність політиків. Тому що будь-який політик повинен розуміти, що його дії не повинні бути направлені на задоволення власного его, власних амбіцій. Непогано, коли у людини є амбіції. Але відповідальність політика і полягає в тому, що він ніколи не забуває про те, що колись був простим громадянином і стане колись простим громадянином. Це неминуче для будь-якого політика. І в даному випадку статус політика – це велика відповідальність, про яку мало говорять, але ніяк не можливість отримати додаткові блага для себе.

Я упевнений, що дорослішання політичної системи і в Росії, і в Україні приведе до цього. Хотілося б, щоб це відбулося швидше. Я упевнений, що твереза і здорова складова наших відносин восторжествує. Це неминуче.

– Щоб відносини розвивалися, необхідне не тільки бажання народів, але і конкретні дії властей, правда?..

– Відповідаючи на це питання, я якраз не хотів би, щоб мої слова сприймалися як якісь рекомендації українському народу – як саме голосувати і за кого... Але я повинен констатувати, що, на жаль, сьогодні в офіційній позиції Києва ми не спостерігаємо прагнення розвивати саме прагматизм у відносинах між Україною і Росією. Я можу дуже довго говорити про емоційну сторону цього питання, про що говорять багато моїх колег, та і ваші представники держави, яких я теж можу назвати колегами. Але я відсовую емоційну складову. Я говорю про чистий прагматизм. Ось, наприклад, не можна ж сказати, що країни Європи зв'язує тільки дружба і бажання жити разом однією сім'єю. Усередині Європи є безліч розбіжностей. Проте вони демонструють, на мій погляд, разом з бажанням долати спільно проблеми ще і здоровий прагматизм. Тобто вони розуміють, що разом Європі простіше протистояти і інтересам США, і зростаючому впливу Китаю, і тій самій Росії. Разом вони просто сильніші.

– Якщо відносини Росії і України не такі, якими, наприклад, Ви хотіли б їх бачити, – отже, щось або хтось заважає цим відносинам...

– А ось саме тут, можливо, є сенс порекомендувати і російським політикам, і політикам українським змістити акценти у бік пошуку співпраці. Підкреслю, співпраці на користь власних народів. Тут немає нічого поганого. Мені здається, і я навіть в цьому упевнений, що власні інтереси України лежать саме в площині співпраці з Росією. А не співпраці з тими ж США, які дуже далеко і інтереси яких однозначно протиставляють сьогодні і Україну, і багато інших країн пострадянського простору інтересам Росії. Ми бачимо це. Будь-яка людина, навіть не сильно зацікавлена в розвитку відносин з Росією, могла б задатися питанням: чому така агресивність, таке прагнення розірвати відносини України і Росії? А тому, що сьогодні не зацікавлені в зміцненні ні України, ні Росії. Бо співпрацю України і Росії означає розвиток як України, так і Росії.

– Проти цього США?

– Однозначно. І це спостерігається у всьому. Розділяючи Україну і Росію, вони ослабляють і Росію, і Україну. Тим самим мають можливість впливати на процеси в обох країнах. І ми це теж бачимо. Адже сьогодні не секрет, що і конфлікт на Кавказі – це однозначно конфлікт Саакашвілі з власним народом, з народом Південної Осетії і Абхазії, конфлікт проти Росії. Але за всім цим стоять інтереси США!

На жаль, Президент України, та і не тільки він, дуже швидко зайняв позицію, яка насправді, я упевнений, буде скоректована найближчим часом у світовій спільноті. Навіть тут, у ПАРЄ, ми спочатку спостерігали ситуацію, коли Рада Європи зайняла дуже вже однобоку позицію відносно Росії. А насправді  Росія здійснила гуманітарну місію, захистила не тільки себе, але і врятувала народ Південної Осетії від знищення. А зараз ситуація поступово змінюється. Я сам чую від представників інших країн, що вони вже чітко фіксують: початок агресії був з боку Грузії.

Насправді треба було покарати Саакашвілі. Тому що народ Грузії є тут просто заручником.

– Як покарати?

– Та як покарали свого часу, можливо і невиправдано, Мілошевича. Привезти Саакашвілі, я не знаю в чому, в клітці, як деякі пропонують, та хоч би просто під конвоєм до Гааги і здати під Трибунал. Річ навіть не в тому, що він здійснив агресію проти Південної Осетії. Адже він людина, яка взяла на себе відповідальне рішення натиснути на кнопку, що призвело до знищення мирних громадян. Це вже вимагає засудження. Неважливо навіть, хто ці люди – громадяни Грузії або Росії. Ця людина дозволила собі поставити себе вище за життя інших людей.

– А чому так відбувається?

– Це питання вже не до мене. Він або до тих, хто обирав Саакашвілі, або до тих, хто сьогодні носиться з ним, як з писаною торбою. Сьогодні ми бачимо, що, на жаль, всі розмови щодо самостійних рішень Саакашвілі в цьому конфлікті йдуть на другий план. Оскільки, ми бачимо, що, як і раніше, виявляється не тільки гуманітарна, але і військова допомога Грузії.

– Для чого?

– Невже не очевидно, що чужими руками створюється джерело потенційного військового конфлікту на Кавказі? І зрозуміло, що це не пов'язують з інтересами народу Грузії.

Я упевнений, що якби сьогодні запитали, можливо неофіційно, а так от, у бесідах, простих громадян Грузії, то вони б сказали, що не просто не задоволені, а що вони засуджують дії свого президента. Тому мені б хотілося, щоб ті, хто сьогодні намагається давати оцінки, не прагнули б стати однозначно на чию-небудь сторону, а намагалися все-таки достатньо зважено підходити до оцінки ситуації. І ця зваженість саме і визначила б відповідальність політиків.