Ніна Матвієнко: у мене є таємниця...

Автор: Сергій КомісаровФото: ІнтерМедіа консалтинг

Ніна Матвієнко - Герой України, ця воістину народна артистка останнім часом дуже нечасто дає інтерв'ю.

Вже дуже втомилася від пильної уваги преси. Та і про що говорити: її біографія - у всіх на виду, про її творчість вже стільки всього писано-переписано...

А ще, зізнається Матвієнко, їй останнім часом все частіше і частіше хочеться побути одній. Посидіти, подумати про своє, про жіноче. І про те розміркувати, чому більшості громадян України - незважаючи на бадьорі звіти президента і уряду про "добробут трудящих, що постійно зростає", - живеться ой як несолодко.

Саме про це, на прохання ІМК ("ІнтерМедіа консалтинг"), ми і вирішили поговорити з відомою співачкою.

- Де вважаєте за краще вдаватися до роздумів про сенс буття, Ніно Митрофанівно?

- Зазвичай на природі. Сідаю на березі ріки і думу думаю, за що це так "повезло" нашим співвітчизникам, чим вони перед Богом провинилися...

- А є у Вас на території України особливе місце, де Вам найлегше це робити?

- Звичайно ж, таке заповітне місце є. Це моя мала батьківщина - село Неділище на Житомирщині. Саме тут 10 жовтня 1947 року я і з'явилася на світ Божий. Саме сюди, в яких би далеких краях я не була, постійно прагне моя душа.

Мені дуже часто і багато доводилося гастролювати по країнах і континентах. Бувала з гастролями і в Канаді, і в США, об'їздила всю Європу.

Іноді в поїзді або літаку сиджу і думаю: скільки разів мені то там, то тут пропонували залишитися... Обіцяли гори золоті, супергонорари за виступи на найпрестижніших сценах. Обіцяли, що буду жити-поживати та добра наживати - як в казці... А я все не погоджувалася, завжди відкидала найпринадніші пропозиції. Все тому, що миліше моєму серцю, ніж рідне село, нічого на світі немає!

- Яка вона, Ваша мала батьківщина?

- Вона красива, вона ласкава, вона привітна. Вона - найрідніша. Це маловідома для більшості наших співвітчизників Україна. Особливо для жителів міст. Але вона - є. І цьому я дуже рада.

Мені дуже багато доводиться їздити зі своїми піснями і за кордоном, і по Україні. Не раз і не два помічала: люди, що живуть, наприклад, в Дніпропетровській області, дуже відрізняються (за складом розуму, світоглядом, ставленням до нематеріальних цінностей) від тих, хто живе у Львівській та Івано-Франківській областях. Буваючи в тому чи іншому регіоні, бачиш як південь України відрізняється від заходу або сходу. Миколаїв і Херсон я відчуваю легкими - там повітря степове, вільне, насичене запахами різнотрав'я... У Карпатах - свій неповторний аромат. Але найбільше мені подобається запах рідного Полісся: тут у повітрі відчувається запах кизяків, туману, моху. Все це разом - просто неповторно. Це моє, рідне. Я це дуже люблю.

А найбільше на Поліссі мені імпонують люди. Мої земляки прості, відкриті, дуже гостинні. Вони відрізняються від уродженців Полтавської і Черкаської областей. Дуже не схожі на жителів півдня України.

Мені дуже подобається, що в кожному з регіонів живуть самобутні, ні на кого не схожі, люди.

Це чудово! Не можуть і не повинні наші співвітчизники жити і мислити за одним шаблоном. Адже вони - різні. І кожна людина - макрокосм. Кожен з наших співвітчизників, як кажуть, творіння Господнє. Тільки так до кожного з українців я і ставлюся. І люблю всіх без винятку і без розбору. Навіть тоді, коли вони роблять мені боляче.

-

А що, і таке буває?

- А Ви як думаєте? Не можна ідеалізувати українців. Адже і заздрість живе в серці нашого народу, і гординя, і небажання радіти за успіхи ближніх і рідних їм людей...

Можу навести багато прикладів, коли мені особисто доводилося стикатися з людською несправедливістю. Особливо багато натерпілася від заздрісників - голос мій їм не до душі припав, бачте! Показалося, що не те і не так я співаю.

А я продовжую співати. Тому що більшості наших співвітчизників моя творчість до душі, до серця.

Я часто бачу на концертах, як після тієї чи іншої пісні очі глядачів заволікають сльози. Звикла викладатися на повну котушку, ніколи не працюю в півсили - цим і пояснюється реакція залу для глядачів. Звідси і віддача шанувальників мого голосу.

Віддача - колосальна. Після кожного концерту відчуваю, з одного боку, деяке внутрішнє спустошення, а з іншої - величезне енергетичне підживлення. Це як акумулятор після заряджання.

Втома проходить - і знову хочеться співати, спілкуватися з людьми, дарувати їм радість.

Якщо дуже втомилася, зовсім не під силу - тоді вирушаю до витоків, до рідного порогу. Неділище приймає у свої обійми без роздумів і відразу. І лише тут мені вдається повністю відновитися і окріпнути душею і тілом. Щоб знову співати.

- Ніно Митрофанівно, мені здається, Ви аж надто ідеалізуєте свій рідний край. Невже там і насправді все так чудово?

- Приховувати не буду: останнім часом, дійсно, не все там так добре, як то б мені хотілося. Була у нас річка Уж. Я росла на її берегах, разом з ровесниками вчилася плавати, вудила рибу...

Зараз з цієї колись повноводної річечки недобрі люди зробили канаву. Почали добивати її радянські часи. А зараз... Боляче бачити все це. І дуже сумно. Думаю часом: пробач їх, Господи, безрозсудних земляків моїх, бо не відають, що творять...

Приїжджаю до себе на малу батьківщину, сідаю біля порога рідного будинку і думаю: шкода, що так непросто виживати українському селу. Люди зараз там не живуть, а виживають. І не знають, що буквально поряд з кожним селом - величезна природна комора. Адже наша земля багата і на корисні копалини, і мінеральні води. Але де це все, кому воно належить?

Чому ці корисні копалини, які, всупереч Конституції, навіть не позначені на карті. Адже все це - основа незалежності не тільки держави в цілому, але і кожного з наших співвітчизників. Багатство нашої унікальної природи - це якраз і є наша Незалежність з великої букви. Ось і я до цих пір не можу до ладу розібратися: а від чого я, Ніна Матвієнко, незалежна?

- А від чого? Від справжніх гонорарів, які отримують Ваші колеги? Від комфортного житла і заміської нерухомості? Ви, напевно, здогадуєтеся, що якби жили і працювали, наприклад, в Японії, то мали б титул "Національне надбання Країни висхідного сонця" - з усіма приємними для Вас наслідками?

- А знаєте, мені всього цього і не потрібно!

- У такому разі - Ви свята людина!

- Я нормальна людина. Я просто знаю: на хороших машинах можна розбити голову. Хорошу машину можуть вкрасти. Дорогу дачу можуть спалити "добрі" сусіди... Чим більше багатства - тим більше у його володаря проблем. Я це точно знаю. Так життя влаштоване.

Треба брати від нього те, що під силу тобі. Тільки те, що тобі дійсно необхідно. І не більше. Тому що не понесеш. Не з'їси - вдавишся.

Кесареві - кесареве, а Богові - Богове. А людині потрібно тільки те, що він може подолати. Це варто пам'ятати завжди.

Я ніколи і нікому не заздрила. Є у людини дорога машина - Бога ради. Є дача - ну що ж, цього вона досягла...

Я тільки радію чужим успіхам. Я - незалежна від заздрості. У мене немає таких комплексів.

Дуже мрію, щоб з надр нашої багатостраждальної землі нарешті видобули корисні копалини, які могли б збагатити Україну і кожного з нас. Щоб ми були ні від кого не залежні, ні від кого із сусідів. У них - своє життя, у нас - своє.

Я хочу, щоб у нас були повні засіки пшениці та жита. Щоб ми ні у кого не купували цукор. Це ж нонсенс, коли Україна, яка завжди славилася вирощуванням цукрового буряка, зараз старцює по світу, не знаючи, де їй цей цукор купувати...

Мені дуже образливо, що наші співвітчизники, обкравши власний народ, заховали награбоване за кордоном. Не у тому проблема, що в Україні хтось багатий, а хтось бідний. Страх в тому, що брат обкрадає брата. І не морщиться при цьому, і око від сорому не ховає... Колють один одного вилами в бік. У цьому для мене - найбільша трагедія, яку постійно доводиться бачити у всіх регіонах України.

- Ви людина мистецтва. Нерви оголені, все сприймаєте через призму власної совісті. З цим жити нелегко. А як Ви живете?

- От так і живу. Радість знаходжу в тому, що сьогодні я жива, більш-менш здорова, діти поряд - і слава богу! І радію цьому. Бачу, як діти хотіли б, щоб достаток в будинку зростав. Я їм говорю: "Якщо цього хочете, то засукайте рукави і працюйте на повну силу. Які проблеми? Я, чого хотіла, досягла, тепер - справа за вами".

- Вас не лякає, що практично кожного місяця (і це офіційна статистика) з карти України зникає одне село. Ми багато говоримо про голодомор - а люди навколо, м'яко кажучи, не жирують. Щодня з України виїжджають сотні наших співвітчизників...

- Що тут поробиш... Ви знаєте, Європа вже пройшла все це. Єдина держава, якій вдалося уникнути такої гіркої долі, - наша Сусідка-Білорусь. Багато хто говорить, що в цій країні люди живуть за залізною огорожею, там погано. Все це - брехня. Я бувала не раз в цій країні і скажу прямо: ця огорожа - не залізна. Територія Білорусі захищена блакитними тинами, навколо неї і по ній - хороші дороги, українським дорогам - не конкурувати. Білоруські колгоспи не зникли, селяни нікуди з рідної вітчизни за кордон не втекли. Білоруси творять помісну творчість, помісне життя. От чому Білорусь матиме свою спадщину, от чому тут розвивається власна культура. Білоруси зберігають свою самобутню мову.

І це, на мою думку, велике щастя, що наші сусіди "нікуди не вилізли". Вони залишилися в дерев'яному човнику, який несе цей працелюбний і терплячий народ по бурхливій річці життя. Це природний човник, це природне багатство, це природний соціум. І я не хотіла б нічого іншого мати!

Мені дуже гірко, що в Україні більше не вирощується льон, хміль. Все це виростало в моїй рідній Житомирській області. Де воно все поділося і кому заважало?

Пам'ятаю, як в юності я сама збирала цей хміль, коноплі, льон і тому шалено раділа. А зараз все це ми ввозимо з-за кордону. Тим самим розвиваємо чуже сільське господарство, чужу переробну промисловість. Саме тому Україна економічно не захищена. Наші ринки відкриті. За чужі товари, які могли б виробляти на власній землі, тепер вимушені розплачуватися із зарубіжними товаровиробниками.

Дуже боляче бачити це розбазарювання народного багатства, цю безгосподарність. Мені до цих пір не зрозуміло, чому це відбулося і хто повинен за все це відповісти перед народом?

- Природа України - під загрозою. Про це говорять всі. Говорять, але для збереження наших природних багатств роблять мало... Як зберегти її, як передати нащадкам?

- Так це Ви мені пропонуєте стати Президентом України? (Сміється). Я не знаю відповіді на це питання, хоч убийте мене. Сподіваюся, Ющенко знає. (Сміється ще сильніше).

Відповім так: щоб зберегти для наших дітей і внуків природу України, потрібно зібрати всіх людей і запитати у них: "Що ви, люди добрі, думаєте із цього приводу? Як разом вирішуватимемо це непросте питання?"

А ще можновладцям було б непогано поцікавитися у наших рядових співгромадян, яку модель розвитку України вони хотіли б реалізувати на практиці. Хочете колгосп - будь ласка, отримаєте колгосп! Хочете займатися фермерством - будь ласка. Але проблема не в цьому - поки справа дійде до такої відвертої розмови між правителями України і рядовими нашими співвітчизниками, боюся, всю землю доморослим багатіям остаточно роздадуть. У цьому вся трагедія. І вдавати, що нічого не відбувається, - це страусина політика. У результаті виявиться, що вже нічого в нашому житті виправити неможливо.

Матеріал підготовлений в рамках проекту "Маловідома Україна - путівник від компанії "Оболонь".