Танок із шаблями

Автор: Олександр МаксимовФото: ІнтерМедіа консалтинг

Ну ніяк не бажає Кавказ заспокоюватися... Здавалося б – літо, тепле море, апельсини-мандарини, вино і шашлик. Їж, пий, загоряй, радій життю. Так ні, Грузія, Абхазія, Південна Осетія і, звичайно, Росія навперебій роблять гучні і войовничі заяви. Війна висить у повітрі...

З останніх подій: у Сухумі не виключають можливості відкриття другого фронту проти Грузії у разі початку війни в Південній Осетії – такий підсумок засідання Ради безпеки Абхазії, де обговорювалися заходи допомоги Південній Осетії, обстановка в якій загострилася наприкінці минулого тижня. За словами міністра закордонних справ Абхазії Сергія Шамби, зміст конкретних заходів допомоги Південній Осетії є «військовою таємницею», проте «в рамках тих домовленостей про взаємну допомогу, які існують між Абхазією і Південною Осетією,ми робитимемо все, що в наших силах, щоб допомогти Південній Осетії», – сказав міністр.

У міністерстві закордонних справ Південної Осетії заявили, що між двома республіками не підписано спеціальний договір про військову допомогу. Проте статут співтовариства «За демократію і права народів», куди входять Придністров'я, Абхазія і Південна Осетія, містить розділ про колективну безпеку і військово-політичну співпрацю.

Крім того, члени Співтовариства мають право прийняти «узгоджене звернення до третьої сторони з проханням про сприяння в ліквідації загрози їх суверенітету і безпеці, а також про відновлення і підтримку миру і безпеки в регіоні». Неважко здогадатися, що як «третя сторона» може виступити Росія. Абсолютно очевидно, що в разі чергового загострення грузино-абхазьких відносин Південна Осетія теж надасть Сухумі всю можливу допомогу.

Є сенс нагадати читачам коротку історію грузино-абхазького конфлікту, який то затухає, то спалахує з новою силою.

Напруженість між грузинами і абхазами почала посилюватися в кінці 1980-х років, після того як грузинські націоналісти зажадали виходу Грузії з СРСР. Абхазьке керівництво, навпаки, заявляло про намір залишитися у складі СРСР, особливо після того, як в 1989 році в Тбілісі пройшли масові демонстрації, у ході яких, зокрема, звучали вимоги ліквідації абхазької автономії.

Одночасно з розпадом СРСР політичні конфлікти в Грузії перейшли у фазу відкритого збройного протистояння як між Грузією і автономіями (Абхазія, Південна Осетія), так і всередині самої Грузії. 9 квітня 1991 року Грузія під керівництвом президента Звіада Гамсахурдіа проголосила свою незалежність. У січні 1992 року Гамсахурдіа був повалений, і переможці (Джаба Іоселіані, Тенгіз Китовані, Тенгіз Сігуа) запросили Едуарда Шеварднадзе повернутися до Грузії, розраховуючи скористатися його авторитетом і впливом як на міжнародному рівні, так і всередині країни. 21 лютого 1992 року правляча Військова рада Грузії оголосила про відміну радянської конституції і відновлення конституції Грузинської демократичної республіки 1921 року.

Проте з Абхазією відносини налагодити не вдалося. Абхазьке керівництво сприйняло відміну радянської конституції Грузії як фактичну відміну автономного статусу Абхазії, і 23 липня 1992 року Верховна Рада республіки (при бойкоті сесії з боку депутатів-грузинів) відновила дію Конституції Абхазької Радянської республіки 1925 року, згідно з якою Абхазія є суверенною державою (це рішення Верховної Ради Абхазії не було визнане на міжнародному рівні). Верховна Рада розділилася на дві частини – абхазьку і грузинську.

Почалися масові звільнення грузинів із силових структур автономії, а також створення «абхазької гвардії». Як захід у відповідь у Тбілісі було ухвалено рішення про введення військ в автономію. Офіційною причиною була названа необхідність охорони залізниці, яка використовувалася як єдиний маршрут транспортування вантажів з Росії до Вірменії, яка вже знаходилася у стані війни з Азербайджаном.

14 серпня 1992, у самий розпал курортного сезону, загони Національної гвардії Грузії чисельністю до 3000 осіб під командуванням Тенгіза Китовані, під приводом переслідування загонів прихильників Звіада Гамсахурдіа, увійшли на територію Абхазії. Абхазькі збройні формування чинили опір, але загони Національної гвардії за декілька днів зайняли практично всю території Абхазії, включаючи Сухумі і Гагри.

Уряд Абхазії на чолі з головою Верховної Ради Владиславом Ардзінба перебазувався в Гудаутський район. Введення грузинських військ призвело до масової втечі абхазького і російськомовного населення, зокрема на територію Росії. Незабаром абхазькі загони отримали підтримку зброєю і численними добровольцями, зокрема з боку Конфедерації гірських народів Кавказу, яка заявила про готовність чеченців, кабардинців, інгушів, черкесів, адигейців разом з етнічно спорідненими ним абхазами виступити проти грузинів.

До жовтня 1992 року, отримавши поповнення і велику кількість сучасного озброєння, абхази вдалися до наступальних дій. Було відбито місто Гагри, у боях за яке велику роль зіграв так званий «абхазький батальйон». Узявши Гагри, абхази встановили контроль над стратегічно важливою територією, прилеглою до російського кордону, і почали готуватися до наступу на Сухумі.

Тим часом конфлікт усередині вищого керівництва Грузії призвів до того, що в травні 1993 року Тенгіз Китовані і Джаба Іоселіані були позбавлені своїх посад у керівництві збройними силами. Ситуація на абхазькому фронті з осені 1992 року до літа 1993 року залишалася незмінною, поки в липні абхазькі сили не почали черговий наступ на Сухумі, третій за рахунком з початку року. 27 липня 1993 року, після тривалих боїв, у Сочі було підписано угоду про тимчасове припинення вогню, у якому Росія виступала в ролі гаранта.

16-27 вересня 1993 року розгорілася битва, яка увійшла до історії конфлікту як «Битва за Сухумі». Абхази порушили перемир'я і відновили наступ. 27 вересня Сухумі був узятий абхазькими і північнокавказькими загонами (у складі яких, за непідтвердженими даними, бойовий досвід отримали багато майбутніх чеченських терористів, зокрема Шаміль Басаєв і Руслан Гелаєв). Після взяття Сухумі були захоплені в полон і страчені 17 міністрів прогрузинського уряду Абхазії на чолі з Жиулі Шартава.

До 30 вересня 1993 року абхазькими і північнокавказькими збройними формуваннями контролювалася вже вся територія автономії. Близько 250 тисяч етнічних грузинів, у страху перед реальною і передбачуваною загрозою з боку переможців, самостійно пішли через гірські перевали або були вивезені до Грузії морем. За деякими оцінками, від рук бойовиків і в ході втечі загинули до 10 тисяч мирних жителів. У результаті етнічних чищень – наймасовіших на пострадянській території – майже половина населення автономії була вимушена залишити свої будинки.

З 23 червня 1994 року на території Абхазії знаходяться миротворчі сили СНД – фактично це ті самі російські підрозділи ВДВ, які дислокувалися тут раніше. Уздовж річки Інгурі встановлено 12-кілометрову «зону безпеки». Єдиним районом Абхазії, який продовжує контролювати Грузія, є Кодорська ущелина.

Протягом п'яти років після завершення конфлікту Абхазія існувала в умовах фактичної блокади з боку як Грузії, так і Росії. Потім, проте (особливо з приходом до влади Володимира Путіна), Росія, всупереч рішенню саміту СНД, яке забороняє будь-які контакти із сепаратистами, почала поступово відновлювати зв'язки з Абхазією. Російська влада стверджує, що всі контакти між Росією і Абхазією здійснюються на приватному, недержавному рівні. Грузинське керівництво вважає дії, які робляться з боку Росії, потуранням сепаратистському режиму. Істотною підтримкою сепаратистського режиму, на думку Грузії і багатьох членів міжнародного співтовариства, є виплата населенню російських пенсій і допомоги, яка стала можливою після надання російського громадянства значній частині (більше 90 %) населення Абхазії в рамках обміну радянських паспортів.

У середині липня 2006 року парламент Грузії прийняв резолюцію, яка вимагає виведення російських миротворчих сил з Абхазії і Південної Осетії. У відповідь на це парламент Абхазії закликав усі країни, зокрема Росію, «негайно почати процес офіційного визнання незалежності Республіки Абхазія», а також вирішив звернутися до ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій з проханням «присікти мілітаристські плани грузинського керівництва».

25 липня 2006 року підрозділи грузинських збройних сил і МВС (до 1,5 тисяч осіб) були введені в Кодорську ущелину, яка становить більше третини Абхазії, для проведення спецоперації проти місцевих збройних сванських формувань («ополчення», або батальйону «Монадіре») Емзара Квіциані, який відмовився підкорятися вимозі міністра оборони Грузії Окруашвілі скласти зброю. Квіциані звинувачений у «зраді батьківщині».

Улітку-восени 2006 року Грузія відновила контроль над Кодорською ущелиною. 27 вересня 2006 року, у день пам'яті і скорботи, указом президента Грузії Саакашвілі Кодорі був перейменований на Верхню Абхазію.

Далі події розвивалися відносно мирно, сторони час від часу обмінювалися гучними заявами, треті сторони (Росія, ЄС і США) закликали до стриманості. Але навесні 2008 року почався новий виток ескалації кризи.

У кінці квітня над Абхазією був збитий безпілотний літак-розвідник, який залетів з території Грузії. Як повідомили в міністерстві оборони невизнаної республіки, літальний апарат був збитий вранці 20 квітня над населеним пунктом Гагіда Очамчирського району. Цей інцидент викликав серйозний міжнародний скандал. Грузія звинуватила Росію в тому, що її військово-повітряні сили збили літак, а також зажадала розгляду цього випадку в Раді Безпеки ООН. У цей же час президент Росії Володимир Путін доручив уряду укріпити відносини з Абхазією і Південною Осетією, чим викликав різку незадоволеність з боку Тбілісі. РБ ООН не прийшла до єдиної думки з приводу ситуації в Абхазії. З обох питань – про зміцнення зв'язків Росії і невизнаних республік і про політ грузинського безпілотного літального апарата – члени Ради лише заслуховували думку Росії.

Після цих подій ситуація в зоні грузино-абхазького конфлікту різко загострилася. Москва ввела до Абхазії додаткові сили миротворців, Тбілісі розцінив цей крок як військову агресію. Далі були нові збиті безпілотники, теракти і перестрілки.

Слід сказати, що світова спільнота досить активно намагається якимсь чином якщо не примирити Грузію з Абхазією, то принаймні не допустити нової війни. Німеччина навіть розробила спеціальний план щодо Абхазії, який, правда, Сухумі не влаштував. План, сформульований главою німецького МЗС Франком-Вальтером Штайнмайєром, складався з трьох послідовних частин. Спочатку Берлін пропонував відновити довіру між сторонами конфлікту шляхом підписання угоди про незастосування сили, а також повернення грузинських біженців у місця їх постійного проживання в Абхазії. Після цього планувалося почати відновні роботи в регіоні і, нарешті, приступити до визначення політичного статусу невизнаної республіки.

«З планом ми принципово не згодні. Ми запропонували міністрові закордонних справ Німеччини включити в документ два пункти: перший – про виведення грузинських військ з верхньої частини Кодорської ущелини Абхазії, другий – підписання угоди про непоновлення військових дій», – заявив президент невизнаної республіки Сергій Багапш, додавши, що без дотримання цих двох умов розглядати решту запропонованих етапів не можна.

Схожу з абхазькою позицію висловлювали і в Москві. У МЗС Росії заявляли, що західні країни не сприяють у врегулюванні грузино-абхазького і грузино-осетинського конфліктів. Міністр закордонних справ Сергій Лавров відзначив, що Захід наполягає на одночасному підписанні документа про повернення біженців на територію Абхазії, а «на даному етапі це нереально», оскільки спочатку потрібно «заспокоїти» ситуацію в регіоні і відновити довіру між сторонами. Питання про повернення біженців, на думку Лаврова, є одним з найскладніших у регіональних конфліктах.

Природно, є своя точка зору на всі кавказькі неподобства й у Сполучених Штатів. Її виклав помічник держсекретаря США Метью Брайза. На його думку, Абхазія і Грузія повинні терміново почати мирні переговори у будь-якому форматі. При цьому абхази повинні отримати від грузинської сторони гарантії безпеки чотирьох видів. По-перше, що не буде збройного конфлікту. По-друге, це економічна безпека. США, за словами Брайзи, хочуть, щоб Абхазія економічно взаємодіяла з Грузією, Туреччиною, країнами ЄС та іншими державами по берегах Чорного моря. Повинні бути гарантії культурної і політичної безпеки. Коли грузинські біженці у великій кількості повернуться до Абхазії, політичні і культурні права абхазької меншини можуть опинитися під загрозою, так що грузинській стороні слід подумати про їх захист при формулюванні мирного плану. Що стосується питання присутності грузинських підрозділів у верхній частині Кодорської ущелини (їх виведення вимагають абхази), Брайза вважає, що необхідно почати переговори без усіляких попередніх умов.

У свою чергу президент Грузії Михайло Саакашвілі підтвердив бажання Тбілісі мирно врегулювати конфлікт. «Ми працюємо над деталями плану цього врегулювання разом зі США і Євросоюзом», – сказав Саакашвілі.

* * *

Абсолютно очевидно, що розглядати конфлікт Грузії і Абхазії слід тільки в комплексі, враховуючи ситуацію в Південній Осетії, стан російсько-грузинських відносин, так само, як і відносини Москви з ЄС і Штатами. Як на лихо для жителів регіону (всіх без винятку), Кавказ вже який рік є ареною зіткнення геополітичних інтересів великих гравців. І єдина надія на отримання миру – встановлення балансу сил, прийнятного для всіх учасників «гри».

Яким може бути цей баланс, поки не знає ніхто. Грузія ніколи не погодиться з втратою Абхазії і Південної Осетії, а ті, у свою чергу, навряд чи коли-небудь захочуть повернутися під крило Тбілісі. При цьому у кожної зі сторін за спиною стоїть могутня «третя сторона». І якщо США абсолютно не потрібний ще один військовий конфлікт (Іраку й Афганістану вистачає з головою), то Росія теоретично може вирішити, що на тлі економічної кризи, яка насувається, маленька звитяжна війна не перешкодить. Залишається лише сподіватися, що здоровий глузд переможе, і Кремль зміркує, що в даному випадку маленька війна неминуче перетвориться на велику. У будь-якому випадку, розраховувати на швидке врегулювання конфлікту на Кавказі не варто...